з дисципліни «Адміністративне право»
на тему:
СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
|
|
ЗМІСТ
Вступ ……………………………………………………………………………………………… 3
Розділ 1. Поняття і предмет адміністративного права ………………………….. 5
Розділ 2. Система адміністративного права України: загальна характеристика 11
2.1. Поняття і зміст системи адміністративного права ………………… 11
2.2. Підгалузі та інститути в системі адміністративного права ……… 17
Розділ 3. Проблеми вдосконалення й реформування системи адміністративного права України …………………………………………………………………………… 24
Висновки ………………………………………………………………………………………. 30
Список використаних джерел …………………………………………………………. 33
ВСТУП
Актуальність теми, Адміністративне право відіграє у правовій системі
По-перше, воно репрезентує один з двох головних методів правового регулювання – імперативний, наказовий. Другий базовий метод – диспозитивний – уособлюється нормами цивільного права. Тому адміністративне право є фундаментальною базовою галуззю права. Її своєрідне поєднання в трикутник «конституційне право – адміністративне право – цивільне право» формує фундамент всієї системи права.
По-друге, адміністративне право слугує свого роду «материнською галуззю», перш за все, для галузей публічного права, підтримуючи їх своїми підгалузями, інститутами і нормами. Наприклад, фінансове право зі своїми підгалузями бюджетного та податкового права вбирає норми адміністративного права про компетенцію відповідних органів виконавчої влади, їх відносини з фізичними та юридичними особами, адміністративно-правові санкції та ін. Галузі соціального права, зокрема, екологічне право, насичуються нормами адміністративного права стосовно до тієї сфери регулювання, де саме імперативність дає найбільший ефект.
Все це висуває підвищені вимоги до побудови системи адміністративного права.
Деякі питання розвитку системи адміністративного права, його інститутів тією чи іншою мірою досліджували В. Б. Авер’янов,
О. Ф. Андрійко, Ю. П. Битяк, А. С. Васильєв, В. М. Гаращук,
І. П. Голосніченко, Є. В. Додін, Р. А. Калюжний, С. В. Ківалов,
Л. В. Коваль, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, Є. В. Курінний,
Н. П. Матюхіна, Н. Р. Нижник, В. Ф. Опришко, О.І. Остапенко,
І. М. Пахомов, В. П. Пєтков, М. М. Тищенко, Ф. Д. Фіночко,
В. К. Шкарупа, М. К. Якимчук та ін. Проте у вітчизняній правовій науці до нашого часу відсутня фундаментальна праця, цілком присвячена аналізу системи адміністративного
Метою роботи є загальна характеристика й аналіз системи адміністративного права України.
Об’єктом дослідження обрано сукупність суспільних відносин, пов’язаних із формуванням вітчизняної системи адміністративного права України.
Предмет дослідження – теоретичні аспекти системи адміністративного права України та проблеми її реформування.
Методи дослідження – історичний, логіко-юридичний, описовий, порівняльний.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання :
- визначити поняття і предмет адміністративного права;
- розкрити поняття і зміст системи адміністративного права;
- охарактеризувати підгалузі та інститути в системі адміністративного права;
- розглянути проблеми вдосконалення й реформування системи адміністративного права України.
Структура
РОЗДІЛ 1.
ПОНЯТТЯ І ПРЕДМЕТ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
Відповідно до статті 1 Конституції, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Правова держава означає, що в ній, як і в усьому суспільстві, панує право як єдиний і найвищий регулятор суспільних відносин, визнаються закріплені законом і реально виконуються права і свободи громадян. У правовій державі дії органів влади чи посадових осіб від найнижчих до найвищих грунтуються виключно на виконанні вимог законів і підконтрольні незалежним судам. Тобто всі сторони життя людини, суспільства і держави, врегульовані нормами права, які у своїй сукупності творять систему права цієї держави [9, с. 10].
Система ж права України поділяється на окремі частини (галузі) права, однією з яких є адміністративне право (поруч з конституційним, фінансовим, цивільним, трудовим, кримінальним та ін.).
Отже, адміністративне право – окрема галузь права у системі права України, норми якої регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі організації і здійснення державного управління1. Тому адміністративне право часто називають «управлінським правом» або «правом управління» [11, с. 24].
регулюються нормами права, то набувають характеру правовідносин [9, с.
Адміністративні правовідносини виникають у сфері управлінської діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян. Адже саме в процесі реалізації повноважень цих суб’єктів адміністративного права найповніше розкривається сутність державного управління [22, c. 230].
Предметом адміністративного права є управлінські відносини, але не всі, а лише ті, що складаються внаслідок виконання органами публічної, насамперед державної, влади своїх виконавчо-розпорядчих функцій. Особливістю даних відносин є те, що вони виникають лише внаслідок владної діяльності, діяльності від імені держави і в них завжди бере участь відповідний орган виконавчої влади чи його посадова особа. Це так звані зовнішні управлінські відносини, оскільки управлінський вплив при цьому скерований назовні, від суб’єктів до об’єктів управління [10, c. 7].
До предмету адміністративного права відносяться також і внутрішньоорганізаційні управлінські відносини, які виникають внаслідок внутрішньої організаційної діяльності інших органів державної влади, які не входять до системи органів виконавчої влади – секретаріату Верховної Ради України, апарату органів суду, прокуратури та ін.
Управлінські відносини виникають в процесі виконання делегованих державою повноважень органам місцевого самоврядування, що передбачено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Предметом адміністративного права є також відносини з приводу застосування державними органами чи їх посадовими особами заходів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності, які застосовуються до порушників адміністративного законодавства.
Таким чином, предметом адміністративного права є широке коло управлінських відносин (як зовнішніх так і внутрішніх), які виникають у сфері реалізації функцій і повноважень органів публічної, насамперед, виконавчої влади і вжиття ними заходів адміністративного примусу й притягнення до адміністративної відповідальності [12, c. 21].
Терміном «адміністративне право» охоплюється зміст трьох понять – адміністративне право як галузь права, як наука і як навчальна дисципліна.
Адміністративне право як галузь права – це система правових норм, що регулюють в інтересах громадян і держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої діяльності органів державної влади всіх рівнів і місцевого самоврядування, у сфері внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів, а також у сфері зовнішньоорганізаційної діяльності державних і недержавних підприємств, установ і організацій [9, с. 12].
У сучасній юридичній літературі можна знайти й інші, дещо відмінні від цього визначення поняття адміністративного права .
зовнішніх делегованих державою юридично-владних повноважень [10, с.
К. С. Бєльський зазначає, що адміністративне право як сукупність, система – це такий розподіл нормативного матеріалу і побудова його, котра дає змогу наочно побачити різні блоки (частини) цієї галузі у їх єдності. Система адміністративного права – це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами – правовими інститутами, зведеними у підгалузі, що утворюють галузь – цілісне нормативне утворення [19, с. 5].
Адміністративне право України як галузь права – це система правових норм, що регулює суспільні відносини управлінського характеру, які виникають у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень, застосування заходів адміністративного впливу та притягнення до адміністративної відповідальності [9, c. 13].
Адміністративне право як наука – це система знань про сукупність правових норм, що регулюють відносини управлінського характеру в певних сферах суспільного життя [6, с. 17].
Адміністративне право як певна система правових норм виникла на Європейському континенті в період формування феодально-абсолютистських держав Франції і Німеччини у XVІІ-XVІІІ ст. ст. і свого розквіту набула протягом XІX ст. в період створення поліцейсько-бюрократичних держав з величезним чиновницьким апаратом, який забезпечував здійснення державного управління у відповідних країнах.
Один із засновників, класик німецького адміністративного права О.
Саме під такою назвою ця галузь права існувала в Російській імперії до 1917 р. У радянський період адміністративне право, яке забезпечувало формування і функціонування адміністративно-командної системи управління в умовах тоталітарного режиму, посіло одне з провідних місць у системі права того часу.
Після проголошення державної незалежності України у 1991 р.
Адміністративне право як навчальна дисципліна – це навчальний курс, який вивчається в юридичних та інших навчальних закладах з метою ознайомлення майбутніх юристів і працівників сфери управління із законодавством, що регулює управлінські відносини, для того, щоб навчити їх застосовувати адміністративно-правові норми у практичній діяльності [9, с. 13].
Адміністративне право має відношення не лише до державної влади як такої. Адміністративне право стосується також зовнішньоорганізаційної діяльності недержавних організацій (порядок їх реєстрації, легалізації).
Включення до предмета адміністративного права даного положення зумовлено тим, що зовнішньоорганізаційна діяльність недержавних організацій є надзвичайно важливою діяльністю, що впливає на стан розвитку і нормального функціонування суспільства та держави загалом.
Таким чином, адміністративне право України як галузь права – це система правових норм, що регулює суспільні відносини управлінського характеру, які виникають у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень. Адміністративне право як наука – це система знань про сукупність правових норм, що регулюють відносини управлінського характеру в певних сферах суспільного життя. Адміністративне право як навчальна дисципліна – навчальний курс, який вивчається в юридичних та інших навчальних закладах з метою ознайомлення майбутніх юристів і працівників сфери управління із законодавством, що регулює управлінські відносини, для того, щоб навчити їх застосовувати адміністративно-правові норми у практичній діяльності.
РОЗДІЛ 2.
СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
2.1. Поняття і зміст системи адміністративного права
Поняття системи адміністративного права в адміністративно-правовій науці ще остаточно не визначено. Наприкінці XІX ст. воно взагалі ототожнювалося з поняттям науки адміністративного права, хоча те, що за основу останньої береться система галузі права, не свідчить про їх повний збіг [4, с. 125].
За радянських часів відповідно до панівного тоді нормативістського підходу система права, складовою якої є система адміністративного права, ототожнювалася з поняттям права. Але якщо право – система норм і система права – те саме, то виходить, що ці поняття тотожні.
Вихід із цієї ситуації на початку 90-х р. минулого століття запропонував Р.3. Лівшиць. Він обгрунтував – на відміну від суто нормативістського розуміння – визначення права, звівши його зміст до трьох компонентів:
1) ідей;
2) норм;
3) суспільних відносин [13, c. 63].
Це дало змогу розрізняти поняття «право» і «система права», «право» і «закон», «право» і «законодавство».
Однією із самостійних частин правової системи України є галузь адміністративного права, яка згідно з новим підходом об’єднує, зокрема, правові принципи, норми права, що регулюють певне коло суспільних відносин [8, с. 6].
Водночас адміністративне право утворює певну систему норм, оскільки об’єднує відносно самостійні складові – підгалузі та інститути права.
Отже, поняття «система адміністративного права» означає внутрішню єдність цієї правової галузі, яка відображає послідовне розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів (частин) – підгалузей права і правових інститутів, що складаються із певних сукупностей однорідних норм [1, с. 9].
Необхідно розрізняти систему адміністративного права, тобто сукупність підгалузей, інститутів і норм адміністративного права, і систему адміністративного законодавства, що представляє собою сукупність чинних законодавчих та інших нормативних актів, взаємопов’язаних між собою і регламентуючих відповідні відносини у сфері публічного управління. Адміністративний право та адміністративне законодавство – нерозривні поняття; логіка їх зв’язків й обумовлює подальше вдосконалення механізму адміністративно-правового регулювання.
Щодо внутрішнього поділу системи адміністративного права заслуговує на увагу позиція російського вченого-адміністративіста К. С Бєльського, який виокремлює у цій системі такі підгалузі, як управлінське право, поліцейське право і право адміністративної юстиції, називаючи їх складовими елементами функціонального поділу системи адміністративного права [19, с. 6].
Проте запропонована диференціація є спірною. Зокрема, юрисдикційною (тобто фактично поліцейською) діяльністю у сфері державного управління займаються не лише органи внутрішніх справ, а й різні інші органи виконавчої влади (посадові особи), а також органи місцевого самоврядування. Більш того, застосування примусової дії норм права (що знову ж пов’язане з поліцейською діяльністю) є органічною функцією державного управління, а відтак не повинно відмежовуватися від управління.
Отже, такий поділ системи адміністративного права має суперечливий характер і вимагає подальшого вивчення [15, с. 12].
Існують інші критерії внутрішньої диференціації системи адміністративного права: інституційний, галузевий, процесуальний (тобто поділ норм адміністративного права на матеріальні та процесуальні).
Поділ на підгалузі та інститути є певною мірою умовним. Адже адміністративне право, як і право в цілому, є цілісною матерією, кожен елемент якої невід’ємний від інших. Тому одні й ті самі норми можуть одночасно стосуватися різних правових інститутів або підгалузей адміністративного права [21, c. 9].
Структурно адміністративне право може бути представлено по-різному. Наприклад, виділяється триланкова система адміністративного права:
1) адміністративно-правові норми, що регулюють суспільні відносини, які охоплюють всю систему управління (управління і виконавча влада, принципи державного управління, адміністративно-правовий статус громадян і організацій, державна служба, форми і методи управління, законність і способи її забезпечення в системі виконавчої влади та державного управління);
2) адміністративно-правові норми, що регулюють суспільні відносини в конкретній сфері чи галузі управління (державне управління галузями, в рамках міжгалузевих сферах, в соціально-культурній та економічній діяльності держави та її органів; управління наукою, охороною здоров’я, освітою, транспортом, обороною, безпекою, внутрішніми і зовнішніми справами держави, статистикою, стандартизацією, сертифікацією та ін.);
3) адміністративно-правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері адміністративно-юрисдикційної діяльності (встановлення в нормативних актах складів адміністративних правопорушень і відповідальності за їх порушення; визначення органів і посадових осіб, що розглядають справи про адміністративні правопорушення; регламентація принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення).
Традиційно головним критерієм об’єднання адміністративно-правових норм та їх розподілу по структурних частинах є предмет правового регулювання. Відповідно побудована система передбачає виокремлення правових інститутів, що об’єднуються в загальну й особливу частини адміністративного права.
До загальної частини адміністративного права відносять норми (у тому числі правові принципи), що діють у всіх сферах організації і функціонування публічного управління. Тобто вона об’єднує найбільш типове, загальне у правовому регулюванні зазначеної сфери.
Особливу частину адміністративного права утворюють норми, що регулюють конкретні сфери й галузі управлінської діяльності.
Іноді говорять ще про спеціальну частину, під якою розуміють, наприклад, норми, що регулюють здійснення адміністративної діяльності органами внутрішніх справ [5, с. 18].
Сучасна система українського адміністративного права у зв’язку із розвитком суспільних відносин зазнає істотних змін, наповнюється новим змістом. З’являються і розвиваються нові правові інститути: державної служби, адміністративно-правових режимів, адміністративної юстиції, державного управління в галузі приватизації, антимонопольного регулювання тощо. Починають говорити і про інститут адміністративних (управлінських) послуг [26, c. 4].
На цей час систему адміністративного права загалом можна представити у такий спосіб.
1. Загальна частина адміністративного права об’єднує норми, що регулюють:
- принципи державного управління;
- правове становище суб’єктів адміністративного права (громадян, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій);
- державну службу;
- форми і методи управлінської діяльності;
- адміністративно-правові режими (надзвичайний, воєнного стану, митний тощо);
- адміністративний примус;
- засоби забезпечення законності в державному управлінні;
- адміністративний процес, включаючи адміністративне судочинство.
2. Особлива частина адміністративного права містить норми, що регулюють:
- управління економікою, промисловістю, агропромисловим комплексом;
- управління в соціально-культурній галузі (освіта, наука тощо);
- управління у сфері адміністративно-політичної діяльності (внутрішні справи, юстиція, зовнішні відносини тощо);
- міжгалузеве управління (статистика, стандартизація, ціноутворення тощо).
Для порівняння можна навести структуру Загальної частини адміністративного права однієї з європейських країн, наприклад, Німеччини.
Система загального адміністративного права цієї країни має такі складові:
- частина 1: управління й адміністративне право;
- частина 2: основні поняття адміністративного права;
- частина 3: управлінські дії (адміністративні акти);
- частина 4: управлінські дії (адміністративний договір та інші форми управління);
- частина 5: процес управління та виконання актів управління;
- частина 6: організація управління;
- частина 7: правове регулювання державного відшкодування збитку.
Особлива частина адміністративного права ФРН об’єднує правові норми, що діють для різних галузей і сфер управління. До Особливої частини адміністративного права віднозаносяться: комунальне право, соціальне право, чиновне право, поліцейське право, податкове право, шкільне право, а також будівельне право, екологічне право та водне право.
Отже, треба можна зазначити, що вищевикладена система адміністративного права є традиційною, тобто такий погляд на структуру адміністративного права поділяють більшість авторів, які досліджують основоположні проблеми адміністративного права і предмету його правового регулювання.
Зміст загальної і особливої частин адміністративного права становить органічне єдине ціле. Норми загальної частини застосовуються до всіх інститутів особливої частини.
Наприклад, загальні правила, що регулюють порядок підготовки, видання, набуття чинності та дію правових актів управління, реалізуються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів управління у всіх галузях соціально-культурного будівництва з урахуванням їх специфіки.
При цьому виокремлення структурних елементів у системі адміністративного права дає змогу краще зрозуміти принципи і механізм адміністративно-правового регулювання.
Виходячи з цього, заслуговують на висвітлення ще не до кінця з’ясовані у правовій науці питання про підстави розмежування підгалузей та інститутів адміністративного права.
2.2. Підгалузі та інститути в системі адміністративного права
Багатоманітність суспільних відносин, що становлять предмет адміністративного права, зумовлює виділення в системі цієї галузі відносно самостійних елементів. Останні виступають у вигляді сукупностей норм (так званих нормативних утворень), які мають назву підгалузей та інститутів адміністративного права.
Підгалузь адміністративного права – це сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини в певній сфері, котра виокремлюється в межах загального предмета адміністративного права [14, c. 22].
До підгалузей адміністративного права у літературі відносять, наприклад, такі:
1) нормативно-регулятивна (предмет адміністративного права, галузі правового регулювання, принципи, норми, правопорушення);
2) органи виконавчої влади;
3) державна служба;
4) адміністративно-правові режими;
5) адміністративний процес, законність в управлінні;
6) організація державного управління;
7) інформаційне право;
8) правове регулювання нормативів [25, c. 56].
Погоджуючись з тезою Ю. А. Тихомирова про необхідність відокремлення адміністративного права на підгалузі [14, с. 23], необхідно відзначити, що побачити критерії такого розділення доволі складно. Наприклад, державну службу, адміністративний процес і інформаційне право можна віднести до таких, що вже практично склалися, підгалузей адміністративного права, в яких чітко виділяються традиційні для риси: предмет, метод правового регулювання, системність, специфіка правових норм і правовідносин, матеріальні та процесуальні частини та ін. Проте важко з цих же позицій міркувати про такі підгалузі адміністративного права, як «Нормативно-регулятивна», «адміністративно-правові режими» та ін.
Підгалузями адміністративного законодавства, на нашу думку, також є:
1) законодавство в галузі організації і функціонування управління (публічного управління, виконавчої влади).
Цій частині законодавства відповідає частина адміністративного права, звана «управлінським правом» або «організаційним адміністративним правом «;
2) законодавство про державну службі (службове право);
3) законодавство в галузі управлінського процесу (процесуальне управлінське право або управлінські процедури);
4) законодавство про адміністративні правопорушення та провадження у справах про них (адміністративно-юрисдикційний процес);
5) законодавство у сфері захисту прав і свобод громадянина і людини, законних інтересів юридичних осіб, а також відшкодування громадянам збитку, заподіяного незаконними діями або бездіяльністю адміністративних органів;
6) законодавство про міліції, податкову міліцію (міліцейське право);
7) законодавство в галузі освіти (освітнє право);
8) законодавство про місцеве самоврядування (муніципальне право).
У майбутньому ця система адміністративного законодавства може й неодмінно буде уточнюватися.
Окремі підгалузі адміністративного права можуть формуватися залежно від сфер державного управління. Зокрема, державне управління поділяється на державне управління у сфері економіки, державне управління у сфері соціально-культурного будівництва та державне управління у сфері адміністративно-політичного будівництва.
Своєю чергою, така велика сфера державного управління, як управління економікою, може бути поділена на державне управління в різних галузях промисловості, сільського господарства, будівництва, енергетики, транспорту, зв’язку тощо.
Відповідно до такого поділу відбувається і поділ правових норм, з допомогою яких здійснюється правове регулювання у відповідній галузі державного управління. Звідси можуть виділятися такі підгалузі адміністративного права, як будівельне право, транспортне право, енергетичне право тощо.
При цьому зазначені підгалузі адміністративного права можуть стати основою однойменних комплексних галузей права, якщо для регулювання певного виду суспільних відносин додатково використовуються методи інших галузей права, зокрема цивільного.
При поділі за згаданим критерієм підгалузей адміністративного права буде стільки, скільки виокремлено самостійних сфер і галузей державного управління.
Водночас у системі адміністративного права існують певні сукупності норм, які використовуються для регулювання державного управління незалежно від його конкретних сфер, але за умови достатнього рівня однорідності регульованих суспільних відносин. Такі сукупності норм дістали назву інститутів адміністративного права.
Під адміністративно-правовим інститутом розуміється частина галузі адміністративного права, яка складається з норм, що впливають на певний вид однорідних суспільних відносин.
Інститут являє собою сукупність норм, за обсягом і масштабом дії порівняно меншу, ніж галузь права.
Інститути адміністративного права можуть бути:
1) галузевими (наприклад, інститут правових актів управління) і міжгалузевими (наприклад, інститут адміністративної відповідальності);
2) матеріальними (наприклад, інститут адміністративно-правових форм управління) і процесуальними (інститут проходження державної служби, провадження у справах про адміністративні правопорушення);
3) регулятивними (інститут державної служби) та охоронними (інститут адміністративного примусу);
4) простими (інститут атестації державних службовців) і складними (інститут державної служби, інститут юридичної відповідальності посадових осіб).
Загальне адміністративне право включає традиційно такі самостійні адміністративно-правові інститути:
- державне управління та виконавча влада (поняття, завдання, принципи та функції);
- методи державного управління;
- форми управлінської діяльності;
- суб’єкти адміністративного права;
- правові акти управління;
- державна служба;
- адміністративний примус;
- адміністративна відповідальність;
- адміністративний процес;
- законність та ін.
Правові норми відповідних адміністративно-правових інститутів регулюють відносини, що поширюються на всі аспекти управлінської діяльності.
Крім інститутів, практичне значення мають такі нормативні утворення, котрі виступають як допоміжні «будівельні конструкції» для інститутів і підгалузей адміністративного права. Такі утворення можна умовно назвати субінститутами.
Відповідно до структури суспільних відносин у сфері державного управління серед субінститутів адміністративного права можна виділити групи норм, що визначають:
- правовий статус суб’єктів – носіїв владних повноважень;
- правовий статус суб’єктів, котрі не мають владних повноважень;
- методи державного управління;
- форми державного управління;
- процедури державного управління;
- механізм забезпечення режиму законності в державному управлінні.
Наприклад, до групи субінститутів, що визначають правовий статус суб’єктів – носіїв владних повноважень, мають бути віднесені субінститут центральних органів виконавчої влади, субінститут місцевих державних адміністрацій тощо.
Своєю чергою, субінститут центральних органів виконавчої влади являє собою сукупність адміністративно-правових норм, що визначають правовий статус міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких поширюється на всю територію країни.
Субінститут місцевих державних адміністрацій утворюють норми, якими визначається правовий статус обласних і районних державних адміністрацій. Норми цього субінституту містяться переважно у Законі України «Про місцеві державні адміністрації».
До групи субінститутів, що визначають методи державного управління, входять субінститути реєстрації, ліцензування, дозвільної системи тощо.
Деякі з цих субінститутів оформлені у вигляді окремих законодавчих актів, а деякі складаються з норм, що містяться у різних нормативно-правових актах. Наприклад, у Законі України «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності» закріплено інститут ліцензування, описано загальні правила і порядок цієї діяльності, статус органів ліцензування, окреслено сфери використання такого методу державного управління, як ліцензування тощо. Так само можна розкрити зміст інших згаданих груп субінститутів адміністративного права.
Оскільки кожен субінститут адміністративного права при його використанні для правового регулювання у конкретній сфері державного управління набуває характерних рис, притаманних цій сфері, то на основі багатьох субінститутів адміністративного права можна сформувати низку підгалузей, об’єднавши в них норми саме за ознакою їх зв’язку з певним субінститутом.
Так, службове право (право публічної служби) як підгалузь адміністративного права об’єднує всі норми, що регулюють питання проходження служби в різних органах – державна служба в органах виконавчої влади, служба у Збройних Силах України, служба в органах внутрішніх справ, дипломатична служба, служба в органах місцевого самоврядування тощо.
Адміністративно-деліктне право як підгалузь адміністративного права утворюють норми, що регулюють відносини адміністративної відповідальності в різних сферах державного управління.
Адміністративно-процедурне право – норми, що регулюють процедури діяльності органів виконавчої влади тощо.
Оскільки субінститути адміністративного права самостійного значення не мають, то вони завжди перебувають під вирішальним впливом структурних елементів системи адміністративного права – його інститутів і підгалузей. Це підтверджує тезу про внутрішню єдність, цілісність системи адміністративного права.
Таким чином, система адміністративного права – це сукупність адміністративно-правових норм та інститутів, об’єднаних єдиним предметом і методом, принципами й цілями та розташованих у певній логічній послідовності. Вона складається з двох частин: загальної і особливої. Норми загальної частини адміністративного права мають універсальний характер і розраховані на застосування в усіх галузях і сферах функціонування органів виконавчої влади, інших уповноважених здійснювати управлінську діяльність суб’єктів.
РОЗДІЛ 3.
ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ І РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Як вже зазначалось, адміністративне право можна розглядати, щонайменше, у трьох вимірах: як юридичну науку, навчальну дисципліну та власне галузь національного права.
Адміністративне право як наука повинна обгрунтовувати необхідність існування тих чи інших інститутів публічної адміністрації, доводити доцільність створення нових чи реформування застарілих, а також вносити пропозиції щодо вдосконалення їх правового забезпечення.
Адміністративне право як галузь національного права розглядаємо в позитивно-юридичному розумінні, тобто, як сукупність чинних адміністративно-правових норм нашої держави.
Адміністративне право як навчальна дисципліна займає проміжну роль між двома попередніми вимірами. З одного боку, вона вивчає існуючий стан правового регулювання адміністративно-правових відносин, а, з іншого, – саму адміністративно-правову доктрину, як
