Прокуратура Федеративної Республіки Німеччини

Реферат

Утворення прокуратури у Франції, що визнана батьківщиною цієї державної установи, справило відповідний вплив на інші держави, зокрема на Німеччину.

Уже 1813 року, задовго до офіційного запровадження прокуратури у цій країні, в баварському процесі вперше виступив прокурор-обвинувач. У Бадені 1832 року запроваджується участь прокурора в змагальних процесах у деяких кримінальних справах (злочини преси, злочини проти честі), при цьому прокурорські обов’язки покладалися на одного із членів суду. А 1836 року таким прокурорам уже доручалося бути присутніми в усіх судових засіданнях з правом протесту на вироки. 1843 року у Вюртемберзі запроваджується прокуратура для формулювання і розвитку обвинувачення по закінченню попереднього слідства, в якому вона не бере участі. У Бадені 1845 р. переслідування під час слідства і в суді покладається на прокуратуру за зразком французьких інститутів. Остаточно прокуратура в Німеччині утворилася за принципом повного ієрархічного підпорядкування, який діє і сьогодні. Головним предметом діяльності прокуратури стало власне кримінальне переслідування, складання обвинувального акта, направлення його до суду, де прокурор є рівноправною стороною.

У сучасних умовах органи прокуратури ФРН багато чого успадкували з минулого і створені при загальних судах усіх рівнів. Не існує лише військових прокуратур, оскільки немає й спеціальної військової судової системи.

Функції прокуратури при Верховному федеральному суді здійснюють Генеральний федеральний прокурор і підлеглі йому федеральні прокурори. Прокуратура Федеральної Республіки Німеччини має офіційну назву Генеральна федеральна прокуратура при Федеральному суді. Усі федеральні прокурори діють під загальним керівництвом міністра юстиції ФРН.

При вищих судах Землі і дільничних судах діють відповідні прокурори, загальне керівництво якими, у свою чергу, здійснює міністр юстиції кожної землі.

Повноваження дільничних прокурорів обмежені тим, що вони можуть виступати тільки в дільничних судах. Посадові особи прокуратури зобов’язані керуватися законними вказівками вищестоящих прокурорів.

Прокурори в основному зайняті у кримінальному судочинстві. До їх компетенції входять розслідування обставин справи, прийняття рішень про закриття провадження чи пред’явлення обвинувачення, підтримання обвинувачення в суді. Прокурори як службовці пов’язані з вказівками своїх керівників, однак це має вузькі, визначені законом межі.

Генеральний федеральний прокурор призначається довічно президентом ФРН за пропозицією міністра юстиції, узгодженою з бундесратом (орган представництва земель).

Такими землями є, наприклад, Баден, Баварія, Бремен, Гамбург, Гессен, Нижня Саксонія та інші. Генеральний федеральний прокурор вважається «політичним службовцем».

Генеральний прокурор, інші прокурори в службових відносинах з судами є незалежними. Суд теж незалежний від прокурорів.

Прокурори в ФРН не є носіями судової влади, хоча структурно і входять до системи органів правосуддя.

Генеральний федеральний прокурор і федеральні прокурори в службових відносинах підпорядковані федеральному міністру юстиції, який наділений правом давати Генеральному прокуророві вказівки стосовно його службової діяльності, хоча практично цього не робить. Органи прокуратури ФРН організовані в ієрархічному порядку і управління в них здійснюється на основі єдиноначальності. Генеральний прокурор розподіляє службові обов’язки і дає прокурорам федеральної прокуратури вказівки по службі.

Прокуратури земель діють самостійно. Але за Генеральним прокурором залишається право передавати земельним прокурорам кримінальні справи так і вилучати їх з провадження.

Співвідношення генеральної прокуратури з парламентом (бундестаг, бундесрат) будуються так, що парламент у цілому безпосередньо не має контрольних або наглядових функцій відносно генеральної прокуратури.

У політичному відношенні генеральний федеральний прокурор підзвітний лише федеральному міністру юстиції і федеральному уряду, але не парламенту.

Проте це не виключає того, що комітети бундестагу можуть запитати у генерального федерального прокурора відомості про серйозні випадки шпигунства чи терористичних нападів. За сприяння депутатів парламенту вносяться пропозиції генерального прокурора в парламент про зміни і доповнення до законодавства.

Генеральна федеральна прокуратура виконує такі функції:

1) участь у наглядових і касаційних сенатах федерального суду (наприклад, сенат з цивільних, кримінальних справ, з розгляду скарг тощо);

2) кримінальне переслідування деліктів проти внутрішньої безпеки, особливо терористичних актів;

3) кримінальне переслідування злочинів і проступків проти зовнішньої безпеки ФРН і особливо фактів зради і шпигунства;

4) керівництво Федеральним центральним реєстром, до якого заносяться всі судові рішення, що набрали сили.

Для виконання зазначених функцій у генеральній федеральній прокуратурі створюються відповідні чотири відділи (управління).

Діяльність генеральної федеральної прокуратури, як і прокуратур земель, регулюється кримінально-процесуальним кодексом ФРН.

Метою слідчої діяльності прокуратури є з’ясування обставин справи і прийняття рішення про те, чи необхідно і в якому обсязі потрібно пред’явити публічне обвинувачення, якщо не будуть встановлені підстави для закриття провадження у справі.

Пред’явлення ж публічного обвинувачення є передумовою для проведення судового слідства.

Після порушення судового процесу прокуратура не має права відмовитися від обвинувачення.

Прокуратура також порушує публічне обвинувачення і в справах про проступки, що вирішуються відповідно до цивільного чи адміністративного права. У цьому разі строк розгляду справ встановлює прокуратура, а при його закінченні має право закрити справу.

При розслідуванні злочину підрозділи прокуратури повинні керуватися принципом, згідно з яким обставини справи мають бути з’ясовані всебічно і належним чином, в однаковій мірі встановлені як обтяжуючі, так і пом’якшуючі обставини.

Під час розслідування прокуратура має таку владну компетенцію:

  • а) отримувати необхідні довідкові відомості в публічних установах;
  • б) здійснювати тимчасове затримання обвинуваченого особисто або розпорядитися про це;
  • в) доставляти обвинуваченого, свідка та експерта самостійно або через поліцію;
  • г) приймати рішення про розшук злочинця, який переховується, використовуючи при цьому окрім іншого можливості повідомлень засобів масової інформації;
  • ґ) доручати проведення всіх інших розшукових заходів;

— д) у невідкладних випадках давати розпорядження про проведення обшуків в обвинувачених чи у третіх осіб, накладення арешту на майно, проведення особистих обшуків, прослуховування ліній зв’язку з обвинуваченим і третіми особами, виїмку поштової кореспонденції, затримання підозрюваного.

Прокуратура як «господиня слідства» здійснює керівництво розслідуванням в органах поліції, дає доручення їй взяти на себе ініціативу в проведенні розслідування.

Генеральній федеральній прокуратурі, особливо у справах, які їй підслідні, надано право давати розпорядження про створення поліцейських контрольно-пропускних пунктів, у тому числі на всій території федерації, а також із застосуванням електронно-обчислювальної техніки.

При здійсненні кримінального переслідування прокуратура керується принципом легальності, відповідно до якого за наявності достатніх фактичних відомостей для переслідування кримінального діяння повинно порушуватися слідство, а за наявності достатніх підстав підозрювати особу у скоєнні злочину повинно пред’являтися обвинувачення.

Варто зазначити, що пред’явлення обвинувачення є монополією прокуратури. Водночас Кримінально-процесуальним кодексом ФРН передбачено чимало винятків із принципу легальності (так званий принцип опортунізму).

Наприклад, прокуратура може відмовитися від обвинувачення, коли вина злочинця є незначною і кримінальне переслідування не має публічного (громадського) інтересу.

Виходячи з цього, при незначній вині слідство може бути закрито, якщо особа, яка вчинила злочин, заплатить наприклад, штраф.

Можна відмовитися від переслідування незначних «супровідних» злочинів, якщо покарання за них значною мірою не впливає на покарання за інший злочин.

В окремих випадках відмова від кримінального переслідування на підставі принципу опортунізму вимагає схвалення суду. Наприклад, таке схвалення потрібне у разі відмови від розслідування кримінальної справи, яка відноситься до компетенції генеральної прокуратури, якщо обвинувачений після скоєння злочину сприяв тому, щоб відвести існуючу небезпеку Федеративній Республіці Німеччині, допоміг у розкритті злочину (діяльне каяття).

Генеральній федеральній прокуратурі надано також право відмовити за своєю ініціативою у переслідуванні кримінального діяння, що відноситься до її компетенції, якщо б розслідування кримінальної справи призвело до тяжкої шкоди для держави або переслідуванню протистоять інші переваги публічного інтересу.

Генеральна прокуратура направляє кримінальні справи для розгляду до вищих земельних судів за федеральною підсудністю.

Генеральна федеральна прокуратура також виконує свої завдання в судочинстві по перегляду кримінальних справ шляхом участі в слуханні справ і прийнятті рішень Федеральною судовою палатою в касаційному (апеляційному) порядку в кримінальних справах, розглянутих вищими судами земель, і в наглядовому (ревізійному) порядку при перегляді вироків земельних судів першої інстанції.

За обґрунтованою пропозицією генеральної прокуратури Федеральна судова палата одноголосним рішенням відмовляє в перегляді справи.

Після проведення слідства, якщо справи не закриваються, прокурори складають обвинувальні висновки, направляють їх матеріали до суду і в судовому засіданні зачитують лише формулу обвинувачення, підтримують обвинувачення і пропонують певну міру покарання. У судовому розгляді можуть брати участь кілька чиновників прокуратури.

Під час судового розгляду справи прокурор може висунути додаткове обвинувачення і суд має право приєднати його до провадження, якщо підсудний проти цього не заперечує.

На вироки судді і суду шеффонів (дільничні суди), що не набрали законної сили, допустиме подання апеляційної скарги прокурора.

Апеляція дозволяє здійснювати контроль за правильністю судових рішень у правовому і фактичному планах, навіть з розглядом нових фактів.

Апеляційна скарга подається до суду першої інстанції. Після закінчення судового слідства виступає прокурор з промовою. Вирок перевіряється судом у межах оскарження. Апеляційний суд постановляє свій вирок.

Вирок, відносно якого допустиме подання апеляційної скарги, може бути оскаржений також шляхом подачі ревізійної скарги замість апеляційної. Підставою для ревізійного оскарження є постановлення вироку з явними порушеннями закону (незаконний склад суду, порушення підсудності тощо).

Вирок суду виконують прокурори через виправні колонії Земель.

Прокурори також мають право клопотати про поновлення провадження у справі, в якій вирок набрав чинності, якщо, наприклад, скасовано рішення цивільного суду, на якому ґрунтувався вирок, виявлені протиправні дії суду, виявилися фальшиві документи, неправдиві показання свідка тощо.

Заявлене клопотання розглядає суд, який постановив вирок.

3. Державна (королівська) служба кримінального переслідування і обвинувачення у Великобританії

Загальновідомо, що англійські законодавство та державні інституції відрізняються своїм консерватизмом. Англія не має прокуратури у нашому розумінні, а також конституції, але там є служби кримінального переслідування і обвинувачення.

Державна (королівська) служба кримінального переслідування (ДСП) є відносно молодим департаментом уряду, хоча її витоки сягають у XIX століття. Уже 1880 році була запроваджена посада державного обвинувача, ним став сер Джон Молл (1880-1894 рр.).

Ця посада спочатку відносилась до Міністерства внутрішніх справ. А до 1880 року кримінальні справи вносились на розгляд суду приватними особами, які наймали для цього адвокатів.

Але протягом більш як століття роль директора державного обвинувачення при судовому переслідуванні злочинів залишалася занадто обмеженою і зводилася лише до відповідальності за ведення невеликої кількості дуже важливих і складних справ і до юридичної консультації поліції. У директора не було необхідного апарату, за винятком помічника і трьох клерків. Ця посада діяла постійно і замінювалася не часто: за весь період існування її обіймали 11 директорів.

Наприкінці XIX століття сили поліції знову змушені були наймати приватних адвокатів для представлення від їх імені справ у суді, а протягом XX століття поліція створювала свої власні внутрішні департаменти солісіторів-обвинувачів. Недоліком цієї системи було те, що поліція поєднувала функції розслідування злочинів і судового переслідування при відсутності незалежного органу, який би здійснював нагляд.

Ця проблема була предметом обговорення трьох державних (королівських) комісій. Перша (1929 р.) державна комісія з питань повноважень поліції і процедур дійшла висновку про необхідність розділити «з одного боку, обов’язки поліції по попередженню і розслідуванню злочинів, а з другого — її обов’язки, що стосуються притягнення до суду людей, які порушили закон». Але для реального вирішення питання ця комісія не мала повноважень.

Друга (1962 р.) комісія теж визнала «хибною практику використання тих самих офіцерів поліції як обвинувачів у суді» і висловила пропозиції про створення в кожному поліцейському управлінні свого власного департаменту солісіторів-обвинувачів. Ці обвинувачі теж були по суті залежні від поліції, через що в суди продовжували надходити неякісне розслідувані справи.

1983 року Міністерство внутрішніх справ оприлюднило білий листок «Незалежна служба кримінального переслідування по Англії та Уельсу». Уряд схвалив ідею створення Національної служби із сильною орієнтацією на місцеві відділення.

Нова служба була створена на базі відділень солісіторів-обвинувачів. Чисельний персонал лондонського офісу Директора досяг 3 тисяч юристів і адміністраторів в офісах по всій Англії та Уельсу.

З 1 жовтня 1986 року Державна (королівська) служба кримінального переслідування почала повністю виконувати свої обов’язки, її очолює Директор, який є політичне незалежним, але підзвітний генеральному прокурору. Останній є міністром, який відповідає за роботу Державної (королівської) служби кримінального переслідування і призначає на посаду Директора із числа солісіторів (адвокатів) та баристерів (вище звання адвокатів), котрі повинні мати десятилітній досвід роботи.

Директор має ранг постійного заступника міністра і є посадовою особою, яка несе відповідальність за кошти, котрі виділяються парламентом для Служби кримінального переслідування.

Генеральний прокурор є старшим юристом уряду і міністром, котрий контролює Державну службу кримінального переслідування, Управління серйозних випадків хабарництва і є Директором державного обвинувачення Північної Ірландії (в Шотландії еквівалентними посадами є судовий прокурор і лорд-адвокат).

Генеральний прокурор проводить регулярні зустрічі з Директором для обговорення політики і винятково серйозних і важливих справ, що мають національне значення, дає незалежні консультації уряду з питань законодавства і введення заборони на незаконну діяльність державних органів.

При обговоренні складних і важливих кримінальних справ генеральним прокурором, його заступником чи Генеральним солісітором з Директором державного обвинувачення, остаточне рішення завжди приймає Директор.

Генеральний прокурор за посадою є главою англійської колегії адвокатів (збиральний термін для всіх баристерів).

Для низки категорій злочинів початок судового переслідування потребує згоди («візи») генерального прокурора. До їх числа входять злочини про державні таємниці, розпалювання расової ненависті, тероризм.

Генеральний прокурор також може на свій розсуд закрити судовий процес до його завершення шляхом відмови від кримінального позову.

Генеральний прокурор працює зі своїм заступником, генеральним солісітором та невеликою командою юристів і адміністративного персоналу, які приймаються на роботу строком від двох до чотирьох років.

Генеральний солісітор є другим юристом корони і діє як заступник генерального прокурора.

Таким чином, Державна (королівська) служба обвинувачення діє у взаємозв’язку з генеральним прокурором і його палатою і по суті є наглядовими консультативними органами щодо поліції та інших служб, які розпочинають переслідування обвинувачених.

Штат створеної Державної (королівської) служби кримінального переслідування за останні роки нараховував близько 6 тисяч співробітників, які працюють в 98 офісах Англії та Уельсу. Понад 2 тисячі з них мають звання баристерів і солісіторів. Щороку ця служба розглядає до 1,4 мільйона судових справ.

Обов’язком Державної (королівської) служби кримінального переслідування є забезпечення судового переслідування саме тієї особи, котра скоїла злочин, відносно того злочину, який вона вчинила, і надання суду всіх фактів, що мають відношення до цієї справи.

Однією з основних функцій державної служби переслідування є також постійний нагляд за поліцією, за допомогою якого оцінюються докази та інша інформація, що включається у справу, завдяки чому державні (королівські) обвинувачі мають змогу брати до уваги будь-які зміни в обставинах справи.

Служба приймає рішення про те, чи потрібно продовжувати справу, яку розслідувала поліція, й виносити її на розгляд суду. Рішення обвинувача з цього приводу ґрунтується на критеріях, зазначених у Кодексі державних (королівських) обвинувачів, що введений в дію розділом 10 Закону 1985 року про судове переслідування правопорушників, і діє в третій редакції 1994 року. Цими критеріями Кодексу є:

  • достатність доказів;
  • наявність суспільних інтересів розпочатого переслідування.

Доказів повинно бути стільки, щоб забезпечити реальні шанси на винесення обвинувального вироку. У разі відсутності таких доказів справа закривається, що не виключає за наявності додаткових доказів поновлення провадження у цій справі. Критерії наявності суспільного інтересу теж визначені Кодексом державних (королівських) обвинувачів і залежать від конкретної справи. Наприклад, переслідування буде необхідним, якщо:

  • під час скоєння злочину використовувалась зброя або мала місце погроза застосування насильства;
  • причиною злочину є дискримінація жертви з тієї чи іншої ознаки;
  • злочин був скоєний проти особи, що несла службу, наприклад проти поліцейського;
  • обвинувачений був наділений владою або обіймає відповідальну посаду;
  • злочин був скоєний групою осіб;
  • жертва злочину була беззахисною, залякана, понесла травми тощо.

Малоймовірно, з позицій суспільного інтересу, щоб було розпочато судове переслідування в таких випадках, коли:

  • суд може винести легкий або суто формальний вирок;
  • злочин було скоєно у зв’язку з помилкою чи через непорозуміння;
  • збитки або пошкодження можна охарактеризувати як незначні;
  • судове переслідування може завдати значного негативного впливу на психічне і фізичне здоров’я жертви.

При визначенні суспільного інтересу обвинувачі враховують і вік обвинуваченого (як похилий, так і молодий), а також розумові та психічні розлади тощо.

Згідно з Законом про судове переслідування правопорушників від 1985 року Директор державного обвинувачення може також брати на себе відповідальність за «приватне судове переслідування», тобто розпочате не поліцією, продовжувати таке переслідування або закривати його в разі відсутності доказів. Існує понад 60 норм, що визначають категорії злочинів, для початку переслідування за якими необхідна згода Директора державного обвинувачення. Це, наприклад, злочини про інцест, вбивство з милосердя, справи, що стосуються юрисдикції інших держав, передачі справ на розгляд Європейського суду.

Кримінальне переслідування поділяється на такі три категорії:

  • правопорушення, що переслідуються тільки в порядку сумарного судочинства (незначні правопорушення водіїв транспортних засобів і порушення громадського порядку) і розглядаються в суді магістрату;
  • правопорушення, що переслідуються в порядку судочинства двох типів, тобто ті, що можуть розглядатися як в суді магістрату, так і передаватися судді та журі присяжних.

До цієї категорії справ входять усі випадки крадіжок і деякі злочини, пов’язані з фізичним насильством. Рішення про те, чи повинна справа розглядатися в кримінальному суді присяжних, як правило, приймає магістрат з урахуванням думки обвинуваченого;

  • правопорушення, що переслідуються тільки за обвинувальним актом (вбивство, зґвалтування тощо), і розглядаються виключно в кримінальному суді присяжних.

Державна служба переслідування (ДСП) продовжує бути незалежним органом обвинувачення і приймає рішення лише на підставі надійних доказів, а також з урахуванням суспільних інтересів. Направляючи справу до ДСП, поліція зобов’язана надати в ній інформацію про жертву та свідків злочину, а також вимоги про компенсацію за збитки і шкоду, заподіяні злочином.

Перед судовим розглядом справи ДСП турбується і про інтереси свідків злочину. Наприклад, ця служба може просити суд призначити таку дату судового засідання, яка б найбільше влаштовувала свідків; проінформувати свідків про те, що їх може чекати на суді; попросити поліцію допомогти людям похилого віку та інвалідам добратися до місця проведення суду тощо.

Скарги на діяльність Державної (королівської) служби кримінального переслідування розглядаються старшим співробітником відповідного відділення Державної служби переслідувань протягом трьох робочих днів, а якщо неможливо скласти вичерпну відповідь на лист у цей строк, то про це повідомляється скаржник, а повна відповідь на скаргу надсилається йому протягом десяти робочих днів.


| Нагляд за відповідністю правових актів органів місцевого самоврядування вимогам Конституції України та чинному законодавству | Нагляд за додержанням законів про звернення громадян в органах місцевого самоврядування. | ТЕМА 6. Нагляд прокуратури за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. | Повноваження прокурора під час здійснення нагляду за досудовим розслідуванням. | Роль прокуратури в координації діяльності по боротьбі зі злочинністю. Правові та організаційні форми координації діяльності у боротьбі із злочинністю. | Сутність та завдання роботи із зверненнями громадян в органах прокуратури. | Організація роботи прокуратури з розгляду звернень громадян. | Форми та підстави представництва прокуратурою інтересів громадян або держави в суді. | Сутність та особливості представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в окремих видах судочинства. |

© 2016-2021 — учбові матеріали та реферати
|