Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Україні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від приватного права як такого.
Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах І змісті ЦК УСРР 1922 р. І розвитку цивілістичної думки в подальші роки.
3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922р.
Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна стосовно ЦК РРФСР слугували орієнтиром для розробників проекту ЦК УСРР
Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою, відмова від основних принципів приватного права. Характерними з цього приводу є зауваження В.І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема він підкреслював: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все у галузі господарства є публічно-правовим, а не приватним. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосування державного втручання у «приватно-правові відносини», розширити право держави скасовувати «приватні» договори, застосовувати не «цивільні правовідносини», а нашу революційну правосвідомість»1.
Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали. І Раднарком, усупереч пропозиціям В.І. Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Проте врешті-решт вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р., набрав чинності 1 січня 1923 р. Він слугував зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був прийнятий приблизно на місяць пізніше (затверджений 16 грудня 1922 р., набрав чинності 1 лютого 1923 р.).
ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки за Ідеологічною й методологічною основою, а й за структурою і змістом. Як той, так і інший складаються з однакових розділів: Загальна частина; Речове право; Зобов’язальне право; Спадкове право. Кількість статей також практично однакова: 435 статей у ЦК УСРР, 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їх найменування.
Загальна частина містила норми, присвячені суб’єктам, об’єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.
Римское экзамен. 1 Правовая система Древнего Рима. Предмет и ...
... кодификации римского частного права. 4 Основные системы римского частного права. Римское право включает в себя три подсистемы: Цивильное право или квиритское право (ins civile) - национальное древнеримское право, распространяющее свое действие исключительно на римских граждан – квиритов. Право народов ...
Суб’єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи).
Цивільну правоздатність могли мати начебто всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження «по суду в правах». У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК. П.І. Стучка зазначав: «Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4».
Об’єктом цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20).
При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна І літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).
Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як Дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26).
Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).
Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.
Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).
Розділ «Речове право» містив норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.
У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток.
Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60).
Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов’язаних із позбавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59).
Таким чином, незалежно від наявності «правових» підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60).
Суб’єкти права інтелектуальної власності
... цього реферату є визначення та опис суб’єктів права інтелектуальної власності та системи їх правового захисту. Інтелектуальна власність у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної ... може бути будь-яка юридична чи фізична особа. Суб'єктом права на раціоналізаторську пропозицію є раціоналізатор, тобто автор раціоналізаторської пропозиції, що створив його своєю ...
Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб’єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — «де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)» (С.Н. Ландкоф).
Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.
Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст.71-84).
Пізніше ці статті скасовані, а замість них введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.
Застава майна не могла не бути обмеженою у зв’язку зі звуженням кола об’єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст.87).
Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу тощо Зазвичай закладене майно передавалося заставодержателю Винятки із загального правила зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст.92).
Слід зазначити, що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.
Розділ «Зобов’язальне право» складався з 13 глав, однак фактично його норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл.1); зобов’язання, що виникають з договорів (гл.2-11); зобов’язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл.12); зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі (гл.13).
У свою чергу, договірні зобов’язання мали «загальну» і «спеціальну» частини.
Слід зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І Інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було також у їх змісті.
Зобов’язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).
Особлива увага приділялася договірним зобов’язанням. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди щодо всіх істотних його пунктів. У зв’язку з цим пропонувався такий їх перелік: предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов’язань.
Як засоби забезпечення договірних зобов’язань у гл. 2 цього розділу Кодексу названі неустойка (ст.ст. 141-142) і завдаток (ст.143).
Право власності в україні
... іншими правовими нормами (наприклад, зобов’язальноправовими). В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об"єктивному і суб"єктивному розумінні. Право власності в об"єктивному розумінні — це сукупність правових ... думка стала панівною, а також одержала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки". В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства ...
Привертає увагу подібність цього рішення до того, що мало місце У Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це «Речове право», завдаток І неустойка — «Зобов’язальне право» (загальні положення зобов’язального права), порука вважалась окремим видом договорів. Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поправкою на «конспективність» ЦК УСРР).
Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (до них віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування.
Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс передбачав існування кількох їх видів: простого товариства; Повного товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою відповідальністю; акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст.276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римській і пізнішим системам права (див :
