Визначення поняття права

Реферат

Право, як і держава, належить до числа не тільки найбільш важливих, але і найбільш складних суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не вичерпується одним яким-небудь ознакою або значенням. Право, писав один з них (Павло), вживається в декількох сенсах. По-перше, право означає те, що «завжди є справедливим і добрим», — яке природне право. В іншому сенсі право — це те, що «корисно всім і багатьом в якомусь державі, яке цивільне право».

У міру розвитку суспільства і держави у людей, природно, змінювалося і помилкове уявлення про право. З’явилося безліч різних правових ідей, теорій і суджень. Проте початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне (цивільне), хоча і в «модернізованому» вигляді, але збереглися. В першу чергу це стосується таких правових інститутів, як право власності, спадкування, купівлі-продажу і багатьох інших.

Щоб переконатися в цьому, досить сказати, що знаменитий Кодекс Наполеона, або цивільний кодекс Франції 1804, був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права. У ньому, наприклад, під сильним впливом принципів і різних інститутів римського права особливо виділялося право власності, яке визначалося як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим, щоб користування не було таким, яке заборонене законами або регламентами» (ст. 544).

У Кодексі Наполеона закріплювалися шляхи і способи набуття власності. Встановлювалося, зокрема, що «власність на майно набувається і передається шляхом успадкування, шляхом дарування між живими або за заповітом і в силу зобов’язань» (ст. 711).

В даному юридичному акті особлива увага приділялася договірним зобов’язанням, які мають величезне значення для розвитку як майнових, так і інших суспільних відносин. Договір при цьому розглядався як «угода, за допомогою якого одна чи кілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити що-небудь» (ст. 1101).

Слід зазначити, що багато інститутів римського права в якості своєрідного першоджерела постійно використовувалися і використовуються при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів і в інших країнах. Подібний вплив римського права на правові системи інших країн, сприйняття останніми найбільш важливих принципів та інститутів римського права, зване в юридичній літературі рецепцією римського права, значною мірою позначилося на характері і змісті цих систем, а також на визначенні поняття самого права.

Повною мірою зберегли свою значимість і актуальність положення, сформульовані давньоримськими і давньогрецькими юристами щодо нерозривний зв’язок права і справедливості, права і добра.

Будучи «регулюючою нормою політичного спілкування», право, як відзначав ще старогрецький мислитель Арістотель, повинне служити «критерієм справедливості». Для того щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпіан, потрібно зрозуміти, з якими явищами воно пов’язане і звідки воно походить. Потрібно пам’ятати, перш за все, що «воно отримало свою назву від justitia — правда, справедливість», що право є «мистецтво добра», «рівності і справедливості».

Для сучасної юридичної теорії і практики, особливо для глибокого і всебічного розуміння сутності і змісту права, не втратили свого значення положення, що стосуються природного права.

Що таке «істинний закон»? — Запитував Цицерон. І тут же відповідав, співвідносячи право не тільки зі справедливістю і добром, але з самою природою, природним буттям людини, що — це «розумне становище, відповідне природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов’язку … «Право, по Цицерону, встановлюючи ті чи інші обмеження і заборони,» забороняючи, від злочину відлякує; проте воно нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не впливає на безчесних, наказуючи їм що-небудь або забороняючи «.

Ідеї ??та основні положення природного права знайшли своє відображення в конституційному і поточному законодавстві багатьох сучасних держав. Наприклад, в Конституції Росії прямо вказується на те, що «основні права і свободи людини є невідчужуваними і належать кожному від народження» (п. 2 ст. 17).

Тим самим підкреслюється, що вони «не даруються і не встановлюються» понад «яким би то не було державним чи іншим органом, а виникають і існують в силу природних, ні від кого не залежать причин.

Вплив ідей природного права проглядається і в Конституції Японії, яка проголошує, що «народ безперешкодно користується всіма основними правами людини» і що ці права, «що гарантуються народу цією Конституцією, надаються нинішньому і майбутнім поколінням як непорушних, вічних прав» (ст. 11) .

Поряд з названими факторами, що роблять великий вплив на формування уявлення про сутність і зміст права, а також на його визначення, важливу роль в даному процесі відіграють і інші фактори. Серед них слід виділити такі, які пов’язані зі службовою роллю і соціальним призначенням права в житті суспільства і держави.

Загальновизнаним є той факт, що в соціальному плані право ніколи не буває абстрактним. Воно завжди виражає і закріплює волю й інтереси панівних класів, які перебувають при владі соціальних верств, груп, прошарків. Немає права «взагалі». Воно завжди конкретно і реально.

В чому це проявляється? В першу чергу в тому, що право на всіх стадіях його розвитку освячує і закріплює майнове, соціальне й інша нерівність людей. Нерівність рабовласника і раба, феодала, поміщика і кріпака, роботодавця і работополучателя.

Навіть розмір покарання за вбивство людини раніше ставився в залежність від його суспільного становища. Так, по Руській правді — найважливішого пам’ятника давньоруського права, за вбивство княжого службовця-дружинника слідував штраф (віра) — 80 гривень. За вбивство «купчина» — 40 гривень. А за вбивство княжого холопа-селянина слід винагороду його хазяїну в розмірі 5 гривень.

За Салічній правді — правовому пам’ятника салічних франків кінця V ст. н.е., за вбивство вільного франка був передбачений штраф (вергельд) в 200 грошових одиниць — солідів. За вбивство напіввільного (мета) — 100 солідів. За вбивство залежного селянина (колона) покладався штраф в 63 соліди. За вбивство раба справлялося лише 35 солідів і то на користь господаря.

У той же час Салічна правда, висловлюючи волю і захищаючи інтереси панівних кіл, передбачала, що «якщо хто позбавить життя людини, що складається на королівській службі», то з нього стягується потрійний, в порівнянні зі звичайним вільним франком, вергельд в сумі 600 солідів.

Явно виражене або завуальоване нерівність людей простежується і в безлічі інших, виданих раніше або на наступних етапах розвитку людського суспільства, актах. Широко відоме в марксистської і немарксистській літературі становище — витяг з «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що право буржуазії «є лише зведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу» * (610), безсумнівно, має під собою реальну основу, по суті, адекватно відображає реальну дійсність.

Аналогічний висновок можна зробити і щодо інших соціально-класових за своїм характером положень і державно-правових тверджень. Не підлягає ніякому сумніву той факт (і це підтверджується повсякденною державно-правовою практикою), що право в будь-якому суспільстві і державі висловлює, перш за все, волю і інтереси економічно і політично пануючого при даній системі відносин шару або класу, що вона обслуговує насамперед стоять при владі верстви суспільства або класи.

У цьому сенсі Ленін, безумовно, мав рацію, коли відстоював тезу про те, що міститься в будь-якому нормативно-правовому акті державна воля є воля панівного класу. «Воля, якщо вона державна, — писав він, — повинна бути виражена як закон, встановлений владою» * (611).

В принципі, розділяючи цю тезу, багаторазово підтверджений самим життям, слід в той же час звернути увагу на певні вади, відому уразливість даного положення. Справа полягає в тому, що, зводячи всю державну волю, що виражається в праві, а разом з нею і всі соціальне зміст права тільки до класового змісту, ми тим самим не беремо до уваги, свідомо чи мимоволі, по-перше, всі інші існуючі в суспільстві численні соціальні спільності (групи, шари, трудові колективи), їх волю і інтереси. По-друге, не враховуємо того, що при владі в певні, найчастіше — перехідні, періоди від однієї історично сформованої системи влади до іншої можуть стояти не класи, а певні групи (кліки, «клани» тощо) людей зі своїми поглядами, цінностями та інтересами, що відображаються у праві. І, по-третє, не береться до уваги той загальновідомий факт, що в будь-якому суспільстві, поряд із захистом інтересів стоять при владі класів або шарів, право мимовільно, природно або вимушено відображає також інтереси всього суспільства. У ньому незмінно поєднуються групові інтереси з загальносоціальні, національні, класові та інші — з загальнолюдськими. Ступінь такого поєднання і відповідності не скрізь однакова, але вона існує. І це природно. Бо право спочатку породжується і розвивається не як результат діяльності лише окремого класу, нації чи групи людей. Воно є породженням всього суспільства і результатом природного розвитку всього суспільства. Право є найбільша цінність і елемент культури всього людства. В рівній мірі це відноситься як до національного, так і до міжнародного права.

Переконатися в цьому дозволяють такі, наприклад, мають величезну загальнолюдськузначущість акти, як Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН; Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнята 14 грудня 1960 року Генеральною Асамблеєю ООН, і інші їм подібні акти. У них закріплені не тільки високогуманние, загальнолюдські інтереси, а й неминущі загальнолюдські цінності.

Всі люди народжуються вільними у своїй гідності та правах, — йдеться, зокрема, в ст. 1 Загальної декларації прав людини. — Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність, — проголошується в ст. 3 цього ж документа.

Всі люди рівні перед законом і мають право на рівний захист закону без будь-якої різниці, — йдеться в ст. 7 Загальної декларації прав людини.

Аналогічні за своїм характером положення містяться і в інших статтях даного документа. Вони закріплюють такі життєво важливі для кожної людини права і свободи, як право на громадянство, на свободу пересування і вибір місця проживання «в межах кожної держави», на свободу переконань і на вільне їх виявлення, право на працю, сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

У цьому ж документі особлива увага приділяється захисту честі і гідності кожної людини, недоторканності свого приватного і сімейного життя. «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання, — йдеться в ст. 12 Загальної декларації прав людини, — безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань «.

Положення, що відображають інтереси всього чи, принаймні, більшу частину суспільства, містяться не тільки в міжнародно-правових актах, а й в актах, прийнятих на рівні окремих держав — у конституціях, звичайних законах, деяких підзаконних актах. Фактично конституція кожної сучасної держави містить у собі вимоги і положення, що зачіпають інтереси всього суспільства. Це очевидно і безперечно.

Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на тексти діючих конституцій. Так, Конституція Росії проголошує рівність всіх «перед законом і судом» (п. 1 ст. 19), право кожного на життя (п. 1 ст. 20), на «свободу та особисту недоторканність» (п. 1 ст. 22) , право «на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень» (п. 1 ст. 23), право на працю, на відпочинок, на охорону здоров’я та медичну допомогу, право на освіту.

Такі ж або їм подібні конституційні принципи, права і свободи, що зачіпають інтереси всіх або переважної більшості членів суспільства, проголошуються і законодавчо закріплюються і в інших країнах. Однак при цьому, як і раніше, відкритими, далеко не однозначними залишаються питання типу: Як співвідносяться в даному випадку загальнолюдські та загальнонаціональні інтереси з класовими інтересами? Чи не «розчиняються» чи останні в перших? І, нарешті, чи дійсно інтереси всього суспільства, так само, як і інтереси окремих індивідів, різних груп і асоціацій, що не збігаються з інтересами пануючого класу, не тільки формально проголошуються, а й практично здійснюються? Адже не слід забувати, що в реальному житті класові та інші інтереси найчастіше стоять на першому плані, домінують над загальнолюдськими і загальнонаціональними інтересами. А, крім того, інтереси правлячих кіл і класів, так само, як і їх воля, як правило, не виявляються і не відображаються в праві в чистому, оголеному вигляді. Вони часто виступають і представляють себе у вигляді загального інтересу і в формі загальної — національної або державної волі.

Серед факторів, які необхідно враховувати при вивченні права та визначенні його поняття, важливе значення, крім названих, мають і інші фактори. Їх багато і вони досить різноманітні. Однак разом вони створюють цілісну, хоча часом і досить суперечливу картину правової життя, допомагають формулювати адекватне уявлення про різні сторони життєдіяльності права і, в першу чергу, про його поняття та зміст.

У юридичній літературі, як це видно з вищесказаного, немає єдиного підходу до визначення поняття права, а тим більше однозначного про нього уявлення. Спектр думок про нього, так само, як і сукупність факторів, що впливають на процес формування про нього адекватного уявлення, досить широкий і різноманітний * (612).

Крім безлічі інших причин він часто обумовлюється неоднаковою оцінкою різними авторами ролі і значення для динамічного розвитку сучасного «ринкового» права рецепції римського права, різним поданням про ступінь впливу традиційних ідей природного права на сучасні теорії права, суперечливими підходами авторів — дослідників права — до вирішення проблем співвідношення в його понятті і змісті «загальнолюдського» і «загальнонаціонального», з одного боку, і «класового» — з іншого.

Останнє особливо чітко проглядається у вітчизняній літературі. Якщо порівняти між собою визначення поняття права та підходи до його вивчення, характерні для радянського періоду, з визначеннями поняття права і підходами до його пізнання в пострадянський період, то неважко помітити, що найважливішою особливістю тих і інших є або категоричне визнання, або настільки ж рішуче заперечення класового характеру права.

Перші будуються на строго класових постулатах, на уявленні про державу і право як засобах, знаряддях в руках пануючого класу або класів. Тоді як другі, мовчазно відкидаючи класовість, апелюють до «загальнолюдським» цінностям та інтересам або ж до «загальним і індивідуальним інтересам населення країни».

Як приклади суто класового підходу до визначення поняття права можна посилатися на таке досить типове визначення, відповідно до якого право розглядається як «сукупність встановлених і охоронюваних державою норм, що виражають волю панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу» * (613).

Або — на визначення права як «на систему нормативно-обов’язкового регулювання поведінки людей, підтримувану державою і яка має матеріально обумовлену волю панівних класів (при соціалізмі — волю народу)» * (614).

Одним із прикладів позакласового або надклассового підходу до визначення поняття права може служити його дефініція, відповідно до якої право розглядається як «система загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюються і охороняються державою, виражають загальні та індивідуальні інтереси населення країни і виступають державним регулятором суспільних відносин» * (615).

Зрозуміло, в сфері права ніхто не може встановити істину в останній інстанції, а разом з нею і критерії правильності підходів до вивчення і визначення поняття тих чи інших явищ, не виключаючи і самого права.

Тільки практика, за загальним визнанням, може служити критерієм істини. Однак для того, щоб практика «сказала» своє слово, того чи іншого визначення поняття права було винесено виправдувальний або обвинувальний «вирок», буде потрібно певний час. Тільки на основі накопиченого досвіду можна буде з упевненістю говорити про переваги чи недоліки того чи іншого підходу до вивчення права і його визначення.

Це стосується всіх існуючих у світовій державно-правовій практиці підходам до розгляду права та його визначення. Певною мірою це стосується також суто класових і позакласо дефініцій права.

Застереження — «певною мірою» тут необхідна для того, щоб підкреслити ту обставину, що наявний досвід визначення права шляхом надмірного перебільшення його класовості в радянській літературі і одночасно повного його заперечення або підкресленого ігнорування в західній літературі свідчить, так само, як і в разі з державою, про дві крайнощі.

Перша з них полягає в абсолютизації ролі класовості, в її явної переоцінки, а друга — в її нічим не виправданому ігнорування. Зміна думки з однієї крайності в іншу при визначенні поняття права — не найкращий спосіб знаходження наукової істини.

У реальному житті класи існують поряд з іншими соціальними і політичними спільнотами людей. Повною мірою проявляються і їх інтереси, особливо, коли класи перебувають при владі. В силу цього було б досить нерозумним і необачним в процесі вироблення поняття права та визначення його сутності та змісту «не помічати» їх існування і функціонування, повністю ігнорувати вплив класів та інтересів на державно-правове життя.


| Розвиток ідей правової держави в Росії | Основні ознаки і риси правової держави | Методологічні проблеми дослідження держави і права в умовах глобалізації | Вплив глобалізму на національну державу і право | Міф про формування світового держави і права в умовах глобалізації | Вступ | соціологічна юриспруденція | Психологічна теорія права | нормативізм |