З принципом формального рівності пов’язано й розуміння права як форми громадських відносин. Специфіка правової формальності зумовлена тим, що є формою громадських відносин незалежних суб’єктів, підлеглих у поведінці, діях та взаємовідносинах загальної нормі. Незалежність цих суб’єктів друг від друга у межах правової форми їхніх стосунків та одночасно їх однакова, рівна підпорядкованість загальної нормі визначають зміст і істота правової форми буття й висловлювання свободи.
Правова форма свободи, демонструючи формально рівності, загальності і свободи, передбачає і своє внутрішнє сутнісне і значеннєве єдність правової формальності, загальності, рівності і свободи.
Всім тих, чиї відносини опосредуются правової формою, — хоч би як був вузьке це правової коло, — право постає як загальна форма, як загальнозначущий слова й рівний всім цих осіб (різних за своєму фактичному, фізичному, розумовому, майновому положенню й т. буд.) однаковий масштаб і міра. У цілому нині загальність права як єдиного й рівноцінного (у тому чи іншого кола відносин) масштабу й відчуття міри (саме — заходи свободи) означає заперечення свавілля та привілеїв у межах цього правового кола.
Необхідна внутрішня взаємозв’язок правового рівності і загальності правової форми очевидна: правова міра загальна лише тих межах повноважень і остільки, що і оскільки він залишається єдиної (і, отже, рівної) щодо різноманітних об’єктів виміру (регуляції), у своїй сукупності їхнім виокремленням сферу цієї загальності, тобто. коло різних відносин, вимірюваних загальної (єдиної) мірою.
Всеобщность ця, отже, відносна, – її обмежено межами дії єдиної заходи у різних відносинах. Саме рівність полягає у цьому, поведінка і становище суб’єктів даного загального кола взаємин держави і явищ підпадає під дію єдиної (загальної, рівної) заходи.
Така формальність – внутрішньо необхідне, а чи не випадкове властивість будь-якого права. Форма не зовнішня оболонка. Вона змістовна і єдиним можливим способом, саме і адекватно висловлює суть опосередковуваних даної формою (тобто. охоплених і регульованих правом) відносин – міру свободи індивідів з єдиного масштабу. Своїм загальним масштабом і рівної мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу індивідів, волю людських взаємовідносинах – у діях вчинках словом в зовнішньому поведінці людей. Дозволения і заборони права таки є нормативну структуру і оформленість волі у громадському бутті людей, межі досягнутої свободи, кордони між свободою та несвободою на відповідної щаблі історичного поступу.
Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні
... та законодавчого регулювання конституційно-правових відносин, у межах яких реалізуються та забезпечуються конституційні права і свободи людини і громадянина ... про права людини. Ним була створена низка яскравих взірців правової думки ... саме Т.М. Мілова «Конституційне право людини і громадянина на свободу наукової творчості в Україні» [36], Ю.М. Фролова «Економічні права і свободи людини і громадянина ...
Свобода індивідів і свободу їх волі – поняття тотожні. Воля у праві – вільна воля, що відповідає всім сущностным характеристикам правничий та цим відрізняється від довільній волі і потрібна протистоїть сваволі. Вольовий характер права обумовлений саме тією, що – це форма свободи людей, тобто. свобода їх волі. Цей вольовий момент (у тому чи іншого, вірної або вірної інтерпретації) є у різних визначеннях і характеристиках права як волеустановленных положень (Аристотель, Гроций та інших.), висловлювання загальної волі (Руссо), класової волі (Маркс і марксисти) тощо.
Свобода, за всієї здавалося б її простоті, – предмет складний й у розуміння і більше для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і стосунках життя.
У його русі від несвободи до свободи і зажадав від одному щаблі свободи до вищому щаблі люди і народи немає ні природженого досвіду свободи, ні виразного розуміння майбутньої свободи.
Оскільки свобода завжди пов’язані з боротьбою під час визволення від колишнього гніту, вона передусім асоціюється в багатьох із самою процесом вивільнення від минулого, зі свободою від чогось (чи свободою проти чогось).
За такої негативному сприйнятті свободи здається, ніби визволення з деякого відомої за минулому досвіду гніту — це звільнення попри всі майбутнє від України всього негативного і досягнення абсолютної волі народів і щастя. Такі ілюзії, абсолютизирующие якусь відносну щабель і форму майбутньої свободи, як типові, але, певне, і соціально-психологічно необхідні належної мотивації активної боротьби ми за неї проти минулого.
І навіть серед учасників процесу звільнення з старого панує різнобій у поданнях про позитивному сенсі прийдешньої свободи, у відповідях запитання на кшталт: Свобода навіщо? Свобода чого? Яка саме невимушеність? Конкретні подання з цього колу проблем формуються пізніше, як кажуть постфактум.
Відзначаючи різні значення, придаваемые слову «свобода», Монтеск’є у роботі «Про дух законів» писав: «Ні слова, котра одержала б стільки різноманітних значень і справляла би так різне вразити уми, як слово «свобода». Одні називають свободою легку можливість скидати того, кого наділили тиранічної владою; інші — право обирати того, кому вони мають коритися; треті — право зброї та робити насильство; четверті — бачать їх у привілеї перебувати під керівництвом людини своєї національності чи підпорядковуватися власним законам. Якийсь народ довгий час приймав свободу за звичай носити довгу бороду. Інші з’єднують цю назву з відомою формою правління, виключаючи все прочие[1][1].
Тим, хто вивільнився з лещат колишньої несвободи, свобода здається вольницею, м’яким податливим матеріалом, із якого ліпити усе, що заманеться й уяву підкаже.
Пафос такий настрій вдало виражений у поетичному рядку У. Хлєбнікова: «Свобода приходить нагая». Але така вона лише уявляється. Насправді свобода входить у світ образу і стверджується у ньому в невидимому, але міцному вбранні права. Це, звісно, більш нудна матерія — правопорядок, дозволу і заборони, правопорушення, відповідальність тощо. буд.
Але така дійсність свободи.
Якоїсь інший форми буття й висловлювання волі у життя людей, крім правової, людство досі не винайшло. І це неможливо логічно, ні практично. Також неможливо, як й інша «арифметика», у якому двічі два дорівнювало не чотирьом, а п’яти чи чогось іншому.
Понятие, сутність, функції та принципи права
... у свої інтереси, а природне право полягає у пануванні сильних над слабкими. Інші, наприклад, Алкидам обгрунтовували ідею природного рівності і свободи всіх людей (зокрема й рабів). Вони стверджували, ... їх обов’язковим ознакою. Історичний прогрес права як форми свободи призвів до ліквідації інституту рабства, хоча фактичне нерівність не зникло. Проте Природа і сутність права, його основні засади і ...
Люди вільні міру їх рівності і рівні міру їх свободи.
Неправовая свобода, свобода без загального масштабу і єдиною заходи, словом, так звана «свобода» без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв, а зване «рівність» без свободи – ідеологія рабів і пригноблених мас (з вимогами ілюзорного «фактичного рівності», підміною рівності зрівнялівкою тощо. буд.).
Або свобода (у правовий формі), чи сваволю (у його інших проявах).
Третього не дано: неправо (і несвобода) — завжди сваволю.
Від сюди і багатоликість сваволі (від «м’яких» аж до жорстких, тиранічних і тоталітарних проявів).
Річ у тім, що з права (і з правової форми свободи) є свій, тільки Мариновському внутрішньо властивий, специфічний принцип — принцип формального рівності. У сваволі немає свого принципу; його принципом, якщо можна висловитися, є саме відсутність правового принципу, відступу від послуг цього принципу, його порушення і ігнорування. Бесправная свобода — це сваволю, тиранія, насильство.
Фундаментальна значення свободи для людського буття висловлює водночас місце й ролі права у житті людей. Наблюдаемый історія прогресуючий процес звільнення від різної форми особистої залежності, гноблення і придушення — це й правової прогрес, прогрес правових (і державно-правових) формах висловлювання, існування й захисту цієї що розвивається свободи. У цьому сенсі можна сказати, що всесвітня історія є прогресуюче рух до дедалі більшу свободу дедалі більшої кількості людей. З правової ж погляду той процес означає, що це більше людей (представники нових верств населення та класів суспільства) зізнаються формально рівними суб’єктами права.
Історичний розвиток волі народів і права в людські стосунки є, в такий спосіб, прогрес рівності людей ролі формально (юридично) вільних особистостей. Через механізм права — формального (правового) рівності — спочатку несвободная маса людей поступово, під час історичного поступу перетворюється на вільних індивідів. Правове рівність робить свободу за можливу дійсною в загальній нормативно-правової формі, як певного правопорядку.
Про це переконливо свідчить практичний і розвитку свободи, права, рівності та справедливості яких в людські стосунки.
Тим більше що повсюдно доволі поширені ставлення до протилежності правничий та свободи, правничий та справедливості, правничий та рівності. Вони обумовлені багато в чому тим, під правом мають на увазі будь-які веління влади, законодавство, який часто носить антиправовой, довільний, насильницький характер.
Нерідко свобода протиставляється рівності. Тут можна виокремити декілька напрямів критики рівності (щодо справи — правового рівності) з позицій тій чи іншій концепції свободи.
Так, вже ряд софістів молодшого покоління (Пол, Калликл, Критий) відхиляли правове рівність з позицій аристократичних і тиранічних поглядів на свободі як праві «кращих» на привілеї та чиновницьку сваволю, як праві сильних панувати над, слабкими тощо. буд.
Аналогічний підхід у ХІХ в. розвивав Ф. Ніцше. Религиозно-аристократическую концепцію «свободи творчої особистості» (на кшталт апології нерівності і критики рівності) обгрунтовував у XX в. Н.А. Бердяев[2][2].
Право приватної власності за законодавством України
... відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України. 1. Поняття власності та права власності Розглядаючи поняття власності та права власності, перш за все ...
На відміну від аристократичної критики правового рівності «згори» (на користь елітарних версій свободи) марксистське заперечення правового рівності і право загалом йде «знизу» (з метою загального стрибка в комуністичне «царство свободи», затвердження «фактичного рівності» тощо. буд.).
Нині поширене уявлення (навіть помилкове уявлення небезпечне), ніби «суть змін, які йдуть у Росії та посткомуністичних країнах» (т. е. їх «модернізація»), полягає «у переході від логіки рівності до логіки свободы»[3][3].
Тут соціалізм з його зрівнялівкою (т. е. антиподом правничий та рівності) постає як царство рівності, від якої треба перейти до царства свободи без рівності.
У цих та подібних протиставленнях волі народів і рівності даним явищам і поняттям сутнісно надається (з помилки, соціальних інтересів тощо. буд.) довільне значення.
Якщо йдеться дійсно, йдеться про свободу, та не привілеї, свавілля, деспотизмі, вона просто неможлива без принципу і норми рівності, без загальне правило, єдиного масштабу і рівної заходи свободи, т. е. без права, поза правової форми. Свобода як не протилежна рівності (саме — правовому рівності), але, навпаки, вона выразима лише з допомогою рівності та втілена у тому рівність. Свобода і рівність невіддільні і взаємно припускають одне одного. З одного боку, вихідної і визначальною постаттю волі у її людський вимір є вільний індивід — необхідна основа правоздатності і правосуб’єктності взагалі; з іншого боку, цю свободу індивідів можна сформулювати лише за загальний принцип і норми рівності цих індивідів у сфері і малої форми їхніх стосунків.
Право непросто загальний масштаб і рівна міра, а загальний масштаб і рівна міра якраз і передусім свободи індивідів. Вільні індивіди — «матерія», носії, сутність, і сенс права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, правове значення фізичної особи, немає не може права (і основам правової принципу формального рівності), там може бути і якихось справді правових індивідуальних та інших (групових, колективних, інституціональних тощо. буд.) суб’єктів права, справді правових законів і правових взаємин держави і у суспільстві загалом, й у різноманітних конкретних теренах суспільного і політичною життя.
Ці положення у повною мірою стосуються й такий істотною сфері життєдіяльності суспільства, як економіка і виробництво, як стосунки власності загалом.
Сама можливість наявності почав свободи, права, рівності людей сфері економічного життя суспільства із необхідністю пов’язані з визнанням правоздатності (отже, і свободи, незалежності, самостійності) індивіда у взаєминах власності, т. е. визнання за індивідом здібності бути суб’єктом права власності коштом виробництва.
Тут особливо слід підкреслити ту обставину, що став саме відносини з приводу коштів виробництва утворюють зміст, зміст і суть економічних відносин. Там, де склалися діють правові форми економічних відносин, де, отже, визнано і функціонує право власності індивіда коштом виробництва, то й інші (невиробничі) об’єкти, включаючи предмети особистого споживання, втягуються до сфери правових відносин власності, стають об’єктом права власності.
Права та свободи громадян, Детальна інформація
... й визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина в суспільстві й державі. Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і ... – це принцип абстрактної, формальної рівності фактично різних людей, що виступають в ролі учасників певного кола відношень. Властивий праву принцип рівної свободи носить всезагальний характер, але тільки ...
Але власність на предмети споживання носить вторинний, похідний характер, залежить від наявності або відсутність, визнання або визнання у відповідній суспільстві права власності індивідів коштом виробництва.
Індивід як суб’єкт права власності (і — коштом виробництва) — вихідна базу й неодмінна попередню умову щодо можливості також інших, неиндивидуальных (групових тощо. буд.) суб’єктів права власності («юридичних»).
У цілому нині право власності — це свобода індивідів та інших суб’єктів соціального життя, причому свобода у її адекватної правової форми і, що особливо важливо наголосити, свобода у такому істотною сфері життя, як ставлення до засобів виробництва, економіка загалом.
Історичний прогрес волі народів і права свідчить у тому, формування та розвитку вільної, незалежної, правової особистості необхідним чином пов’язані із освідченням людини суб’єктом відносин власності, власником коштів виробництва. Власність не просто одній з форм і сучасних напрямів висловлювання волі народів і прав людини, але він утворює собою взагалі цивілізовану грунт волі народів і права. Де повністю заперечується право індивідуальної власності коштом виробництва, лишень немає, а й у принципі неможливі воля і право.
У логіці таких взаємозв’язків власності, волі народів і права кореняться глибинні причини несумісності соціалізму (загальний заборона приватної власності, її усуспільнення тощо. буд.) з правому й свободою.
Цієї ж логікою визначається фундаментальне значення десоциализации власності в усьому процесі переходу від тоталітарного соціалізму до початкам правничий та свободи.
Список літератури
Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту http://www.statya.ru/
