МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦИИ.
ТАТАРСЬКИЙ ІНСТИТУТ СПРИЯННЯ БИЗНЕСУ.
КУРСОВА РАБОТА.
ПО ДИСЦИПЛІНИ ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.
НА ТЕМУ:
«ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ І ПРИНЦИПИ ПРАВА».
Виконала: студентка Єршова О.В. група ЗЮ-II.
Проверила:
Селиваненко В.О.
КАЗАНЬ-2002 г.
ЗАПРОВАДЖЕННЯ 3 ГЛАВА I. Розвиток концепцій права 4 ГЛАВА II. Сучасна концепція права 12 ВИСНОВОК 24 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 25.
Право — це з найважливіших інститутів людської цивілізації. Виникнення права зумовлено процесом соціалізації і раціоналізації людські стосунки, тобто. їх розвитком від первісної, общинно-родовой організації людей до сучасної, государственно-правовой.
Бо на будь-який стадії історичного поступу людський колектив для здобуття права зберегти себе, немов стійку, організованої форми взаємовідносин, передбачає певні, загальновідомі і загальнообов’язкові всім його членів правил і норми — нормативний порядок. Без наявності порядку неможливо існування будь-якої спільності людей.
Дотримання такого порядку, зокрема. шляхом офіційного примусу є ознакою і призначенням будь-якої громадської влади. Саме певна нормативна організація всього соціуму й упорядкування застосування сили відрізняє офіційну соціальну владу від панування фізичної сили та безпосереднього насильства. Проте наявність офіційної влади не означає наявність права. Право (оформлене як структурі державної влади) виникає тоді, коли у суспільстві з’являються вільні кошти і невільні люди. Влада первісному суспільстві — влада роду живуть у цілому, а чи не окремих його членів. Вільні і невільні індивіди з’являються у процесі розкладання рода.
На зміну інститутам і нормам родової влади приходять право і держава, як загальна і необхідна форма захисту свободи індивідів — суб’єктів правничий та держави й регулятора їхніх стосунків. Право і держава з’являються і розвиваються як дві взаємопов’язані частини єдиного за своєю сутністю засобу існування вільних людей. Під державою розуміється таку форму офіційної соціальної влади, що забезпечує життя суспільства на відповідно до норм права, тобто. можна сказати, в суспільстві без свободи немає правничий та немає держави. Звісно, наявність невільних людей (об’єктів правничий та держави) перестав бути їх обов’язковим ознакою. Історичний прогрес права як форми свободи призвів до ліквідації інституту рабства, хоча фактичне нерівність не зникло. Проте Природа і сутність права, його основні засади і призначення залишилися незмінними протягом усього його существования.
Міжнародне приватне право
... У випадках, встановлених актами цивiльного законодавства, цивiльнi права та обов'язки виникають безпосередньо з актiв органiв державної влади, органiв влади Автономної Республiки Крим або органiв мiсцевого самоврядування. ... Захист цивiльних прав та iнтересiв судом. Стаття 15. Право на захист цивiльних прав та iнтересi. 1. Кожна особа мас право на захист свого цивiльного права у разi його порушення, ...
ГЛАВА I. Розвиток концепцій права.
Історія теорії правової думки знає дві основні концепції розуміння права: юридичну і легистскую. Легистская трактування (від латинського «lex «- закон) ототожнює право і закон. Право за нею — це продукт, норма офіційної російської влади, держави, що існує лише як закон, указ, постанову, судового прецеденту, звичайне право, тобто. як позитивне (існуюче, чинне) право. Для легизма загалом характерно упослідження права чоловіки й гражданина.
Для юридичного типу розуміння права (від латинського «jus «- право) характерно, передусім, відмінність права як соціального явища, яке об’єктивно є і діє незалежно з інших, зі своїми сутністю, принципами, функціями і позитивного права, вираженого у законі і державі. У межах юридичного правопонимания існують два підходу: естественно-правовой і його сучасний либертарно-юридический.
Естественно-правовой підхід (юснатурализм) розуміє право як це людині спочатку (богом, розумом, природою речей) ідеальне, предпозитивное право, яке висловлює об’єктивні цінності й вимоги людського буття, і є беззастережною джерелом і абсолютним критерієм всіх людських установлень, включаючи позитивне право і держава. Важливо зазначити, що всім естественно-правовым концепціям права, у тому мірою, притаманний принцип протиставлення ідеального «природного », права людському «штучному », позитивному праву, яке справедливе й правильно остільки і тією мері, наскільки вона відповідає «природному » .
У межах сучасного, либертарно-юридического підходу під правом розуміється не природне право у різноманітних формах, а буття й нормативне вираз принципу формального рівності, який розуміється як єдність з трьох основних компонентів правової форми: рівної всім суб’єктів права норми й відчуття міри, волі народів і справедливості, (які мають також формально).
Правові кошти (закони, нормативні акти) і держава названо позитивним вираженням права.
Історично естественно-правовые концепції були першими, їх витоки тягнуться до раннім міфологічним і релігійною поглядам на земні порядки, форми устрою громадського життя людей. Вони з’явилися ще у період формування первісних людських співтовариств. Відповідно до них тупцювала правила і запровадження, які у стосунках між людьми, сягають надлюдському, божественному джерелу повинні бути земним втіленням природного (тобто. божественного) порядку справедливості. Наприклад, Афродити вираз такого порядку втілене у богині справедливості Феміді (яким його і сьогодні символізує право).
Дослідження поглядів на праві у Стародавній Греції розвивалися у цілому руслі пошуків об’єктивних основ полиса.
Так філософ Геракліт, розглядав поліс та її закони відбитка космічного порядку, щось спільне, однаково божественне й розумне з їхньої витоків і змісту. Справедливість у тому, щоб слідувати божественному порядку. До концепції Геракліта походять ті природноправові доктрини, що під правом розуміють норму загального розуму, що підлягає вираженню в позитивному законі. У Демокрита в розгорнутому вигляді зустрічається характеристика законом і держави як вторинної стосовно до «природі «, відповідність їй Демокріт розглядав як критерій справедливості. Надалі багато філософи чітко протиставляють штучному закону поліса право за своєю природою як розумне початок. Причому деякі, наприклад, Калликл, стверджували аристократичну концепцію права, через яку закони встановлюють слабкі, у свої інтереси, а природне право полягає у пануванні сильних над слабкими. Інші, наприклад, Алкидам обгрунтовували ідею природного рівності і свободи всіх людей (зокрема й рабів).
Украина ХХІ века: верховенство права или верховенство закона
... в кожному окремому випадку, з'являється надія на те, що народ може вдало урядувати. Як і у випадку вищого закону, верховенство закону необхідно для права народу, хоча знову ж таки його ... принципом верховенства права і в результаті, державному апарату, навіть не треба пояснювати, чому було прийняте саме таке рішення, не дивлячись на те, що воно прямо суперечить принципам справедливості. ...
Вони стверджували, в усіх людей природні потреби, нерівність ж виникає з законов.
Сократ і Платон шукали в полисных законах об’єктивні, тобто. розумні, ідеальні, божественні початку. Так, Сократ вважав, що мірою відповідності закону природною справедливості є знання (про чесноти, про нравственно-прекрасном).
Відповідно до Платону, справедливість передбачає «належну міру, певне рівність », -пропорційне і кількісне. Ці положення було розвинені Арістотелем у його вченні про суть двох видах права: природному і волеустановленном (позитивному).
По Арістотелеві, природне право — то, яке скрізь має однакове значення і залежить від визнання її положень, тобто. об’єктивно існує. Аристотель трактував право як справедливість, а справедливість як норму природного права. Кожен закон, за Аристотелем, передбачає у своїй основі право, без що він вироджується у спосіб деспотизма.
Розуміння правничий та держави у рамках естественно-правовой доктрини характерне й для давньоримському юриспруденції, яка спиралася на давньогрецькі вчення. Оскільки спочатку право розумілося як божественне явище, те й згодом, після появи світського права, — власне юриспруденції, принцип правової справедливості, тобто. «мистецтво добра і еквівалента «(рівності) цей бачили як божественне, спочатку дане, тому правильне. В усіх видатних римських юристів: Цицерона, Папиниана, Павла, Ульпиана, Модестиана був присутній єдиний природноправової підхід до Закону (позитивному праву) і держави, яке було частиною правопорядку, і його відповідність вимогам права мало непросто обов’язковий, а сакрально-императивный характер, закон цей бачили як «загальна клятва республіки », загальний обітницю государства.
У Середньовіччі юристи внесли помітні внески у розвиток юриспруденції, а римське право було вихідним пунктом своєї діяльності. З X-XI ст. в результаті синтезу римського і місцевого, звичайного права з’являється концепція, основу якої лежить розроблена римськими юристами ідея правової справедливості, за якою несправедлива норма то, можливо відкинута і замінена правилом, які диктуються справедливостью.
Біля джерел європейського легизма стояла школа глоссаторов (XI-XIII ст.).
У його уявленнях, у разі конфлікту між правової справедливістю і позитивним правом, її вирішення належить законодавчої влади, при цьому суддя має дотримуватися позитивних норм закону. Глоссаторы внесли значний внесок у розробку позитивного права, відпрацювання його системної логики.
Школа постглоссаторов (коментаторів), яка зайняла домінуючі позиції з XIII-XV ст. трактувала природне право як вічне, розумне початок, виведене з природи речей та відповідність його критеріям необхідне визнання норм закону (позитивного права).
З XVI в. в юриспруденції панує гуманістичне напрям, представники якого зосереджують увагу до узгодженні норм римського права з новими історичними умовами. Право їм — колись всього позитивне право, хоча де вони заперечували повністю норми природною справедливости.
Реферат про права людини
... держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини ... будівництва демократичної держави, тобто до справжнього народовладдя. Одним з важливіших принципів свободної демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання. ...
Такий підхід права було розвинено Т. Гоббсом, який вважав, що «правова сила закону полягає у цьому, що якого є наказом суверена «[1].
Під законом розумів усе чинне, позитивне право. Таке розуміння права надалі взяли на озброєння представники різних напрямів юридичного позитивизма.
Гуго Гроций джерелом природного права вважав саму розумну природу людини як соціальної істоти, якому «властиво прагнення … керованому власним розумом спілкуванню людини із собі подібними «. 2] Причому незмінне природне право залежить від бога, а волеустановленное право ділиться Гроцием на божественне (закон Божий, виражений десятки разів) й людську (виражене в законах).
Дж. Локк XVII в. стверджував, що природний закон «вимагає світу і безпеки для людства ». Однак у природному стані немає достатніх гарантій дотримання природного закону, тож треба суспільну злагоду, що призводить до громадському договору про заснування держави, причому «високої та головна мета об’єднання в держава й передачі себе під владу уряду «[3] є забезпечення природного права кожного життя, волю і собственность.
Шарль Монтеск’є у роботі «Дух законів «досліджував причини, які породжують закони. Він представляв їх як зв’язок різних чинників (релігійних, національних, соціальних, культурних, господарських, історичних), які впливають на законодавство. Правовий сенс «духу законів «по-різному виявляється у різних формах права (церковному, державному, цивільному, міжнародному), тобто. йдеться про розробку системи та структури загального вчення на право з урахуванням як його єдності, і відмінностей між ними.
Величезний вплив в розвитку теорії права справила вчення Іммануїла Канта. Він поділяв «чисте вчення на право «і емпіричне вчення про позитивному праві. «Чисте », філософське, раціональне право — це система апріорних максим (повелінь, долженствований), що випливають із вимог розуму. Ці максими виступають як категоричні імперативи, тобто. вимоги належного. Правовий імператив говорить: «Зроби зовні так, щоб вільне прояв твого сваволі було сумісно зі свободою кожного, сообразной зі загальним законом «. 4].
К. Ф. Савиньи
Георг Гегель вважав, що тільки філософія права справжня наукою на право. Право, за Гегелем, — це дійсність свободи, «наявне буття вільної волі «, розуміння основ якого можливе лише допомогою правильного мислення, філософського пізнання права. Він вважає, що «Закони природи абсолютні і мають силу оскільки що є …. Щоб знати, де закон природи, ми повинні осягнути природу, тому що ці закони вірні; хибними можуть лише наші ставлення до них », навіщо, — «У праві людина має знайти свій розум, повинен, отже, розглядати розумність права, і вже цим займається наша наука на відміну позитивної юриспруденції… «[5].
Такий їхній підхід обумовлений уявленнями Гегеля про тотожність буття й мышления.
Наприкінці XIX — початку XX ст. позитивістський підхід домінував у шкільництві аналітичної юриспруденції. Чільне місце у ній займає «чисте вчення про праві «Р. Кельзена. Під «чистим правом «Кельзен мав на оці науку про позитивному праві, про офіційних установленнях держави, без використання методів інших наук — психології, соціології, етики, політичної теорії. На відміну від нього, які спираються причиннослідче пояснення дійсності, правознавство по Кельзену — це нормативна наука з нормативними, тобто. формально-логическими методами, котрі спиралися б на повинність, тобто. власне законознавство. Відповідно до його нормативизму «кожна держава це і є правової держави ». «З точки зору послідовного правового позитивізму право, як і держави не можна зрозуміти інакше, ніж як примусовий порядок людського поведінки …. «[6].
Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні
... людини та громадянина; ) конкретизація ролі та місця держави, та органів державної влади щодо гарантування прав і свобод людини та громадянина; ) визначення сутності теоретичних засад гарантій прав і свобод людини та громадянина; 5) проаналізувати концептуальні проблеми механізму реалізації права людини і громадянина ...
Заодно він відкидає поняття правової держави, «який відповідає вимогам демократії та правової безпеки », оскільки це, — «забобон, заснований на теорії природного права «[7].
Під правопорядком вона розуміє позитивне право із кожним довільним змістом. Такий нормативізм є оформленням авторитаризму і деспотизма.
Нормативізм Кельзена надав великий вплив на модернізацію позитивістського напрями у XX в. в неопозитивистском вченні Р. Харта про праві. Система норм, його складова, ділиться на первинні — правила обязывания і вторинні — правила визнання, зміни і рішення. «Познавательно-критическая теорія права «Про. Вайнбергера відносить до головним дисциплінам правової науки філософію права, догматику права, історію права, соціологію права, порівняльне право. Кожна з цих навчань виконувало своє завдання у межах систематичного поділу научно-юридического праці, сприяло поглибленню юридичних досліджень, і розвитку юридичної науки.
Представники соціологічного напрями (Про. Конт, Р. Спенсер) розглядали суспільство як органічно ціле. Призначення права у тому позитивістської соціології, залежить від сприянні гармонізації і прогресу суспільства, утвердженню у ньому порядка.
Прибічники психологічних концепцій права — Т. Тард, Ф. Гиддинг, Л. Петражицкий бачили основи зовнішньої і витоки правничий та суспільства на психіці людей. Так, Тард причиною виникнення права (як і жодного соціального явища) вважав пристосування, наслідування, відкриття. Завдяки ним початкові відкриття систематизувалися і складалися до системи законів і уряд. Відповідно до Гиддингу, причиною виникнення суспільства, держави й відповідно, права є свідомість породи (раси,), тобто. пошук людьми подібних себе.
Г. В. Плеханова
Проте фактично, за умов Радянського держави, встановилася, по суті, легистская концепція розуміння права, що у її основі лежить ототожнення правничий та чинного законодавства, правовими нормами вважалися практично будь-які суб’єктивні і довільні накази і встановлення власти.
У XX столітті, особливо у 2-ї половині концепції природного права знову почали актуальні, завдяки їхнім антитоталітарної інтерпретації. Цьому сприяла провідна роль його членів з розробки проблем невідчужуваних права і свободи людини, цінності права, правового держави. Особливу роль цьому зіграла робота Р. Радбруха «Законне неправо і надзаконное право ». Він підкреслював, що юридичний позитивізм відповідальна за перекручення права при націонал-соціалізм, оскільки він «своїм переконанням «є закон «обеззброїв німецьких юристів перед законів з довільним і злочинним змістом «[8].
Такому підходу Радбрух протиставляє неокантианскую трактування справедливості як сутності поняття надзаконного права, якому має відповідати позитивне право.
ГЛАВА II. Сучасна концепція права.
Співвідношення права Європейського Союзу і права його держав-членів
... стосується безпосереднього застосування правового апарату Європейського Союзу у праві держав - його членів, імплементації норм міжнародного законодавства до законодавства країн. 1. Поняття та принципи права Європейського Союзу Право Європейського Союзу - це специфічний правопорядок, правова система ...
У основі сучасного, либертарно-юридического підходу лежить розуміння права як методу регуляції громадських відносин. Основою такого регулювання є рівність усіх суб’єктів права, тобто. правове рівність. Правове рівність — це формальне рівність вільних людей. Можна сміливо сказати, що «Підставою правового урівнювання різних людей є свобода індивідів в соціальних відносинах «. 9] Тому говорити про рівність щодо невільних людей (рабів) нельзя.
Реально люди, тобто. суб’єкти права фактично мають різними майновими правами, соціальним статусом, індивідуальними знаннями й навичками, отже, і різними можливостями у житті. Формальноправове рівність означає рівну змога всіх вільних людей придбати декларація про конкретний об’єкт, конкретне благо, тобто. рівну правоздатність. Зрозуміло, що внаслідок різниці між людьми та його фактичними можливостями, за умов формального рівності і рівної правоздатності, їх реальні права будуть нерівними. Така в придбаних правах (чи обов’язки) в різних індивідів є необхідним наслідком дотримання принципу формального рівності, — «Підставою (і критерієм) правового урівнювання різних людей є свобода індивідів в соціальних відносинах, визнана і затверджувана в форми їх правоздатності і правосуб’єктності «. 10] Отже, в рамках юридичного правопонимания формальне рівність вільних індивідів є потрібне умова існування правничий та правової держави. Можна сміливо сказати, що вільні міру свого рівності і рівні міру своєї волі. Свобода людини (як фізична, і свобода її волі) і рівність прав членів товариства невіддільні і взаємно припускають друг друга.
Право перетворює фактичні різницю між людьми до ладу рівностей і нерівностей, узгоджених за єдиними нормам. Інші концепції розуміння права, як які заперечують правове рівність, і заперечливі волю користь примусового урівнювання, є, власне, обгрунтуванням произвола.
Рівні права вільних членів товариства охоплюють всі сфери життя людини, зокрема й економічні (базові щодо його фізичного існування), а власність є основою цих відносин, таким чином, декларація про власність є основою для волі народів і права.
З іншого боку, право містить у таку найважливішу категорію як справедливість, тобто. право з визначення справедливо. Справедливість це саме внутрішньо властивість права, а чи не внеправовая категорія (релігійна, моральна, моральна, соціальна, у яких вона активно використовується).
Справедливість у праві означає «його присутність серед стосунках між людьми правового початку будівництва і висловлює його правильність й необхідність «. 11] Можна сказати, що діяти за справедливості отже діяти відповідно до загальним і рівним вимогам права, обов’язкові всім членів суспільства, зокрема й носіїв структурі державної влади, які визначають конкретну правову норму. Заперечення правового й загальної характеру справедливості веде до того що, під справедливістю починає розуміти неправовий початок (вимога під гаслом справедливості або привілеїв, або зрівнялівки; задоволення чиїхось політичних, економічних, соціальних, релігійних интересов).
Право виникає з необхідності управління соціальними процесами і їх упорядкування, за умов їх розвитку і вдосконалення. Виникнення права обумовлена або матеріальними причинами (коли юридична форма закріплює вже склалися стосунки у суспільстві, наприклад, економіки), ідеологічними (коли держава закріплює ще не сформовані відносини, свідомо та активно сприяти їхньому утвердженню у громадському життя), історичними (коли безпосередньої основою виникнення права може бути юридична практика), моральними (коли правові норми запозичаються з релігійних текстів), міжнародними (коли норми міжнародними правовими нормами инкорпорируются на національне законодательство).
Соціальна цінність права
... народів і в різні епохи право творення мало свої особливості, однак існують і загальні закономірності. Економічне і соціальне життя будь-якого суспільства потребує певної впорядкованості діяльності людей, ...
Слід зазначити, законодавчі норми права реалізуються через діяльність покупців, безліч тому юридичної теорії говорити про два боки права — об’єктивною ситуацією і суб’єктивної, взаємодія яких втілює у життя принципи права.
Об’єктивне право — це власне правові норми, викладені у законодавстві чи інших правових засобах, які залежить від волі будь-якого суб’єкта права (наприклад, законодателей).
Суб’єктивне право — це сукупність готівкових прав, наявних проблем суб’єкта права, тобто. передбачена об’єктивним правом міра можливого поведінки учасника правовідносини. Суб’єкт права (фізичне чи юридична особа) може відмовитися від своєї права або скористатися їм, тією мірою, як і таке його не ущемляє права інших суб’єктів, тобто. у межах общенормативного, об’єктивного права (https:// , 27).
Залежно від цього, які причини переважали в правообразовательном процесі конкретної системи права, жодна зі сторін права займає вирішальне місце серед джерел права. У деяких державах прецедентне право (наприклад, судова практика) грає на вирішальній ролі і потім отримує статут законодавчої норми, тобто. суб’єктивне право передує об’єктивного, за іншими випадках, з урахуванням державного законодавства з’являються нові правовідносини, які згодом закріплюються в юридичної практике.
Треба пам’ятати, що відсотковий вміст суб’єктивного права становлять, передусім, правничий та свободи творчої особистості, закріплені в законодательстве.
Отже, кажучи про основних ознаках права, можна сказати, що право є міра волі народів і поведінки людини, — вільний робити те, що не шкодить іншому. Праву властива системність і нормативність, тобто. право є упорядкована і внутрішньо узгоджена система норм. Норма — це правил поведінки членів товариства, які визначають їхніх прав і обов’язки, вони стійкі і типові для конкретних умов. Норми права завжди формально визначено, тобто. містять точні вказівки, що насамперед правомірні, а які ні, і закріплені правовими засобами (законами, нормативними актами, договорами).
Право завжди забезпечене державою, воно гарантує общеобязательность правових норм. Право є реально діюча сила регулювання соціальних відносин. Право, яке діє реально, не виповнюється практично, немає. Право виражається через закон (чи інше правове засіб), який має відповідати природі, ідеям, цінностям права.
Отже, можна визначити право в розумінні системи загальнообов’язкових правил поведінки, які і охороняються державою, висловлюють спільні смаки й індивідуальні інтереси населення і виступають державним регулятором громадських відносин. Цю ухвалу позитивного права, тобто. права який отримав офіційну форму визнання, — закону. Можна ще сказати, що це операциональное визначення права, формулирующее умови застосування права.
Проте вихідним є визначення, яке містить абстрактну, світоглядну характеристику, наприклад, «Право — це нормативна форма висловлювання свободи, у вигляді принципу формального рівності людей громадських відносинах «. 12].
Поняття авторського права та сфери його дії
... законодавства у сфері права інтелектуальної власності, особливостях його застосування, досягненнях цивільно-правової науки. Поняття авторського права та сфери його дії. Історію законодавства про авторське право в світовій ... Україні цивілізованих відносин у всіх сферах суспільного життя є становлення і всебічний розвиток нормативно-правової бази, зокрема інститутів права інтелектуальної власності. ...
Обидва ці визначення відмінні сторонами загального, синтезованого поняття права, що містить відмінність і взаємозв’язок правничий та закону. Наприклад, «право — це історично мінлива, об’єктивно обумовлена справедлива загальна міра волі народів і рівності, отримує у вигляді офіційного висловлювання загальнообов’язкову силу «. 13].
Дані визначення походять від розуміння єдиної природи права, яка виступає у вигляді ідей, уявлень індивідів на право, у вигляді юридичних норм, походять із держави, у вигляді дій, правовідносин, у яких реалізуються ідеї, й норми права. Такий єдиний підхід дає змогу виявити суть права як силу суспільства, регулюючу відносини його суб’єктів. У праві знаходять вираз інтереси різних покупців, безліч їх груп, які змінюються залежно від характеру економічного розвитку суспільства, рівня культури, соціальної структури, традиций.
У різні періоди історії, за умов різних типів державного устрою під правом порузумівались різноманітні форми громадських відносин, однак сказати, що в усі часи право було і буде основним регулятором громадських відносин. Головною стійкою внутрішньої основою права, що відбиває його сутність, є вольовий характер права, оскільки воля є свідома цілеспрямованість, активність людини, яка поводиться у діях, вкладених у те що висловити свої інтереси у правової формі. Вже в Новий час, видатний голландський юрист Гуго Гроций зазначав, що «право має своїм джерелом вільну волю «. 14] У сучасному юридичної теорії підтримується думка у тому, що визнання вольового характеру права дозволяє найточніше відобразити механізм його дії, зв’язку з устремліннями людей, соціальної структурою, виробничими отношениями.
Слід враховуватиме й те, що вольова природа права багатостороння. З одного боку, певні соціальні групи, верстви, класи суспільства, об’єднані єдиними цілями і загальними інтересами привносять в право свою волю. Ще Томас Гоббс стверджував, що «право є продукт волі тих, які мали верховну владу іншими «. 15].
Розуміння права як волі панівного класу характерне й для марксизму. Справді, окремі правові кошти прикріплювали і закріплюють майнові чи інші інтереси різноманітних класів, груп суспільства, корпорацій, підприємств, фірм, банків та т.д. Проте класовий компонент права є вираженням общесоциального початку права, тобто. базового, визначального, бо походження, і основну призначення права як найважливішого регулятивного соціального інституту (поруч із релігією, етикою), його убудованість в існування людської цивілізації дозволяє говорити, що у праві концентрується індивідуальна воля всіх членів товариства. Тому можна говорити про спільну волі соціуму, як основі сутності права. Справді, реальну силу праву надає саме відповідність узгодженим інтересам, загальної волі індивідів (суб’єктів права).
Якщо самі вимоги норм права й не висловлюють загальної волі, то ніякими механізмами, зокрема. і примушуванням держави забезпечувати їхню повне виконання. Отже, можна сказати, що сутність права — це обумовлена матеріальними і соціально-культурними умовами життя суспільства, характером соціальних груп, і індивідів загальна воля, як наслідок узгодження їхніх інтересів, визнана державою і виступає общесоциальным регулятором поведінки, мірою волі народів і відповідальності суб’єктів права.
Мораль і право реферат українською
... покаранню. Водночас мораль і право перебувають у тісному взаємозв'язку, що сприяє розвитку їх обох. Оцінно-імперативна функція моралі Комунікативна функція моралі Пізнавальна функція моралі Виховна функція моралі Орієнтуюча функція моралі Мораль як універсальний ...
Звідси можна вивести поняття соціальної сутності права як здібності служити метою та засобом задоволення соціально справедливих потреб та інтересів як індивідів, і суспільства взагалі. Воно характеризує ті явища об’єктивної дійсності, які можуть задовольняти потреби суб’єкта соціуму, корисні й необхідних його існування й развития.
Призначення права у соціальному сенсі у тому, що його забезпечує потреба суспільства на упорядкування дії його суб’єктів й у підпорядкуванні їхньої поведінки єдиним нормам, заснованим за принципами формального рівності прав, волі народів і справедливости.
Соціальне призначення права складається з потреб громадського розвитку. Відповідно до ними створюються закони, створені задля закріплення певних відносин, їх регулювання та охороні. Причому те чи інше призначення права виступає то виразніше, ніж гостріше відчувається потреба у закріпленні регулювання чи охорони громадських відносин. Соціальна роль держави характеризується в юридичної науці терміном функція права. Функція права охоплює одночасно призначення права, і які з нього напрями впливу права на суспільні відносини. Таке вплив можливе або у формі упорядкування громадських відносин з допомогою системи правових коштів (юридичних норм, правових взаємин держави і розпоряджень), тобто. правового регулювання, або за допомоги ідеологічного, психологічного на свідомість і дії людей, тобто. власне правового воздействия.
Функціонування права у житті полягає в загальнообов’язкових всім його суб’єктів вихідних нормативно-юридических положеннях, які визначають зміст правовим регулюванням, і виступають мірою їхньої поведінки, тобто. принципах права. Вплив права на суспільні відносини у вигляді правовим регулюванням чи впливу виходить з принципах права, котрі грають роль перехідного ланки від громадських відносин і до системі правового регулирования.
Залежно від функціонального призначення і об’єкта застосування принципи права поділяються на дві основні групи: соціально-правових і специально-правовых принципов.
Соціально-правові принципи відбивають систему цінностей, властивих суспільству, забезпечують домінування її загальнолюдських цінностей по відношення до інтересам класів чи націй, визнання права і свободи особистості вищу харчову цінність суспільства, забезпечують єдність спільне коріння й специфічних інтересів учасників правоотношений.
Специально-правовые принципи, своєю чергою, поділяються в залежність від сфери дії на загальправові, міжгалузеві, галузеві і внутриотраслевые.
Загальправові принципи притаманні всіх галузях правничий та відбивають природу права загалом, виступають однієї з джерел права. До них ставляться: принцип гуманізму — верховенство функціонування системи права права і свободи людини, принципу рівності громадян перед законом — все люди мають рівних прав незалежно від раси, національності, релігії, статі, посади, принцип демократизму — у праві відображається загальна воля всіх членів товариства через інститути народовладдя, принцип законності — здійснення державної діяльність у відповідно до вимог права, принцип справедливості — суворе дотримання відповідності заходи юридичну відповідальність допущенному правонарушению.
Міжгалузеві принципи притаманні кількох галузей права, до до них відносяться такі принципи як: здійснення правосуддя лише судом, гласність судового розгляду, незалежність суддів, можливість ведення судочинства на національному языке.
Галузеві принципи властиві галузі правничий та визначають її специфіку, наприклад, принцип забезпечення свободи праці та зайнятості притаманний трудовому праву, принцип стійкості права на грішну землю належить земельному праву.
Внутрішньогалузеві принципи — це принципи конкретних інститутів правничий та їхня цілющість обмежена предметом регулирования.
Функція права висловлює найважливіші її особливості і на рішення найважливіших завдань права. У реальному житті функції права тісно взаємопов’язані, оскільки з них чи діє у межах єдиної системи функцій права, а сфери суспільної життя, куди вони впливають, також взаємопов’язані, оскільки є частинами цілісної системи — суспільства. Тому, поділ функцій права, певною мірою умовно (особливо це теж стосується соціальних функцій права), вони взаємодоповнюють друг друга. Проте, можна назвати головні, характерні риси, виражені у певній функції права, на цьому підставі систему функцій права можна у вигляді двох основних груп: власне юридичних та общесоциальных, у яких можна назвати основні неосновні функции.
Основні функції права — регулятивна і охоронна таки характеризують право самостійна соціальне явище. А регулятивна функція посідає у праві що б місце, оскільки регулювання громадських відносин це основна функція права.
Найбільш характерними шляхами здійснення регулятивної функції права є визначення правосуб’єктності громадян, закріплення і журналістам зміну їх правового статусу, визначення компетенції державні органи, встановлення правового статусу юридичних, визначення юридичних фактів, спрямованих зміну правовідносин, встановлення конкретної правової зв’язок між суб’єктами права, визначення типу правого регулювання. У межах регулятивної функції права виділяють дві подфункции: статичну і динамическую.
Статична функція права у тому, що його закріплює у інститутах, в правових актах, в чітко врегульованою формі ті громадські відносини, яка є основою стійкого, стабільного існування нашого суспільства та висловлюють загальну волю його членів. Вирішальне значення у проведенні статичної функції належить інститутам власності, що закріплює економічну основу суспільного ладу, і навіть інституту політичних правий і обов’язків громадян, виборчому, авторському, изобретательскому праву.
Динамічна функція виявляється у вплив права на громадські відносини шляхом оформлення їх руху, тобто. динаміки. Вона відбиває процес розвитку суспільства, його економічної бази, соціально-правових, етичних уявлень. Вона, зокрема, в інститутах громадянського, адміністративного, трудового права.
Важливо пам’ятати що динамізму статика права — це дві сторони процесу — постійної еволюції суспільства, у якої виникають нові реальності в матеріальну годі й духовного життя людей, змінюються способи виробництва та характер виробничих відносин, з’являються нові ідеології, змінюються норми моралі. Всі ці нововведення знаходять свій вияв у правових вказівках, з часом стають звичної основою життя й надалі самі перетерплюють изменения.
Інша основна функція права, охоронна також міцно пов’язана з регулятивної. Необхідність в охороні громадських відносин існувати до того часу, поки існують суспільство. Можна сміливо сказати, що охоронна функція права — цей напрям правового впливу, націлене на охорону найважливіших економічних, політичних, державних, особистих стосунків, і навіть викорінення відносин, далеких даному суспільству, і вторинний результат дії права, яке постає як засіб охорони тих відносин, які потребують постійної охорони. Основне призначення охоронної функції залежить від запобігання порушень норм права.
До неосновним функцій права можна віднести компенсаційну, восстановительную і обмежувальну. До основним соціальним функцій — економічну, політичну та ідеологічну, а до неосновним — екологічну, інформаційну і соціальну у вузькому значенні цього слова.
Обмежувальна функція права зтикається з охоронної. Оскільки призначення права у тому, щоб регулювати громадські відносини, тобто. наказувати варіанти поведінки відповідні інтересам індивідів, соціальних груп, всього суспільства, остільки, щоб дії одних суб’єктів права й не порушували прав інших, щоб припинити вседозволеність та чиновницьку сваволю, право встановлює певні обмеження учасники громадських відносин. Такі обмеження формулюються в що забороняють і що зобов’язують нормах, наприклад, у Конституції, деякі статті якої обмежують правничий та свободи громадян, реалізація яких веде до обмеженню права і свободи інших громадян, і суспільства загалом (наприклад, пропагандистські дії, збуджуючі расову, релігійну, соціальну ненависть і вражду).
Компенсаційна функція права дуже міцно пов’язана з відновлювальної. Вони різняться в інших формах, методах і правові наслідки реалізації. Нерідко трапляється, коли з допомогою правових коштів відновлюється старе правове становище суб’єкта права, його знову ставати володарем тих прав, яких був позбавлений (наприклад, обличчя відновлюється на роботі, реабилитируется його ім’я, повертається втрачене майно чи права на нього), — це восстановительная функція. Що стосується компенсації за заподіяний матеріальний чи моральну шкоду діє компенсаційна функція (відшкодування збитків).
Іноді цих функцій збігається, наприклад, у разі незаконного звільнення постраждале обличчя одночасно відновлюється попередньому місце роботи і водночас отримує компенсацію за змушений прогул.
Реалізація відновлювальної функції часто здійснено у формі скасування ухваленої правового акта чи юридично значимого дії. У цивільному законодавстві, де представлені норми, виконують і компенсаційну і восстановительную функції нерідко відновлення становища, існуючий до порушення права, не пов’язують із відшкодуванням збитків. Ці функції права виявляється у кримінальному, трудовому законодавстві, в Конституции.
Одне з найважливіших соціальних функцій — економічна здійснюється як за допомогою регулювання дій учасників економічних відносин (наприклад, у вигляді договорів, у яких боку визначають своїх прав і обов’язки, і факт наступу правових наслідків), і шляхом загрози наступу санкцій (наприклад, порушення умов договорів, чи навмисні злочини у сфері економіки — розкрадання, шахрайство, здирство, знищення майна, підробку грошей, або цінних паперів і т.д.).
Економічна функція виявляється у найрізноманітніших інститутах: фінансовому, адміністративному, кримінальному, трудовому і других.
Екологічна функція тісно пов’язана з економічною, її об’єктами є земля, надра, грунт, вода, повітря, флора і фауна, навколоземне простір. Поява цієї функції права пов’язано ні з тим, що економічна функція виявилося вони здатні вирішити завдання екологічної захисту суспільства, як тим, що екологічна сфера стала у сприйнятті сучасних умов дуже важливою й перетворилася на жодну з проблем існування людства. У права своя ніша її вирішити, — юридичне вплив на діяльність людини, з метою захисту його довкілля, причому значення такого захисту дедалі возрастать.
Ідеологічна функція відбиває здатність права втілювати у життя ідеологію індивідів і з об’єднань, впливати з їхньої думки і почуття. Тією мірою, як і у праві виражаються відповідні інтереси особистості розпорядження, вона бере психологічну підтримку суспільства, тому одній з завдань виховної функції права є виховання правової свідомості громадян, усвідомлення необхідності дотримання норм права. Виходячи з цього, ідеологічну функцію називають також воспитательной.
Елементом ідеологічної функції є інформаційна функція права. Законодавець висловлює в правових вказівках певну інформацію: про державному устрої, про структуру органів влади й управління, про права та обов’язки громадян, і посадових осіб, взагалі про правилах поведінки. Цю інформацію доводиться до громадян через закони, починаючи з Конституції та інші правові акты.
Нині у системі функцій права як окремої виділяється функція регулювання соціальних взаємин держави і забезпечення соціальних прав, тобто. соціальної функції у вузькому значенні цього терміну, що охоплює такі сфери як: пенсійні і їхні стосунки, медичне і побутове обслуговування, систему соціальних пільг, дозвілля, і навіть науки, освіти, культури. Захист соціальних прав громадян забезпечує, колись всього, Конституція України та галузеве законодательство.
Одне з основних функцій права — регулювання громадських відносин, воно здійснюється виключно як з допомогою методів примусу, і переконанням. Наприклад, методом таких функцій як ідеологічна і інформаційна є, безумовно, переконання, а й у охоронної функції присутні обидва методу. Тобто, можна сказати, що впливає на громадські відносини тим чи іншим способом залежно від конкретних обставин. Примус і переконання у праві перебувають у балансі друг з одним. Коли відбувається злочин, до злочинцю застосовується примус, як і у разі встановлення заборони, накладення санкції чи відповідальності має місце примус у вигляді обмеження будь-яких правий чи свобод. Проте сам собою факт покарання або іншого примусу впливає що на деяких осіб, спонукаючи їх відмовитися від скоєння правопорушення. Отже, обидва цих методу, кожен по-своєму, позитивно чи негативно, виконують завдання закріплення і охорони прав особистості, сприяння зміцненню правопорядка.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
Вивчення правничий та держави було важливо завжди, але у сучасний період особливо. Право — це що розвивається інститут, оскільки розвивається самого суспільства, а час на суспільстві відбуваються великі зміни. Напрям його розвитку на недавньому минулому визначалося протиріччям між капіталізмом і соціалізмом, і, між правому й його фактичним отрицанием.
Історично розвиток людського суспільства — від первісної родової громади до рабству і феодалізму, від нього до капіталізму і соціалізму, та був до посткапиталистическому і постсоціалістичному цивільному цивилитарному строю (від латинського «civis «- громадянин) означає прогрес свободи. Але це загальна тенденція розвитку завжди проявляється лінійно. У сучасному розумінні, право і держави нерозривно пов’язані. Форма влади, у забезпечується воля і формальне рівність прав громадян, неспроможна називатися державою. У цих суспільствах панує деспотичний лад. Залежно від історичного типу суспільства, деспотизм приймає різноманітні форми. Відмінності між древневосточными чи феодальними деспотіями і сучасними тоталітарними і авторитарними товариствами величезна. Однак вони є спільне риса — всі ці форми влади засновані не так на праві, але в насильство панівне над підвладними, незалежно від цього, які здійснюють насильство, — древній імператор чи сучасний клас номенклатури. Норми, регулюючі відносини у таких суспільствах не можуть називатися правом, як самі деспотії що неспроможні називатися государством.
Державою можна припустити лише такій формі організації офіційної соціальної влади, що забезпечує дотримання природжених і невідчужуваних права і свободи людини, верховенство правового закону, організації системи структурі державної влади з урахуванням принципу поділу влади законодавчу, виконавчу і судову. Така форма правових взаємозв’язків між індивідами, суспільством, і державою є основою правової держави й громадянського суспільства, створення що у нашій країні — найважливіша і актуальна задача.
В. С. Нерсесянц
Б.С. Эбзеева. — М.: Закон право, 2000. 4. Теорія держави й права. Навчально-методичне посібник. / Сост. Л.Т.
Бакулина. — Казань, 2000. 5. Гегель Р. Філософія права. М., 1990. 6. Гоббс Т. Левіафан. — М., 1936. 7. Гроций Р. Про право війни і миру. Три книжки — у яких пояснюються природне право право народів, і навіть принципи публічного права.
Мальцев Г. В.
О. Э. Три
1991, № 12. ———————————- [1] Гоббс Т. Левіафан. — М., 1936. З. 214. [2] Гроций Р. Про право війни і миру. Три книжки на яких пояснюються природне право право народів, і навіть принципи публічного права. — М., 1956, — З. 52. [3] Локк Дж. Обрані філософські твори. Т.2. — М., 1960. — С.72.
В. С. Нерсесянц, В. С. Нерсесянц
[14] Гроций Р. Про право війни і миру. Три книжки — у яких пояснюються природне право право народів, і навіть принципи публічного права. — М., 1956, — З. 52. [15] Гоббс Т. Левіафан. — М., 1936. З. 102.
