Джерела екологічного права

Курсовая работа

Актуальність теми. Екологічне право як галузь права являє собою сукупність правових норм, які регулюють екологічні відносини щодо приналежності, використання, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв язку з природним середовищем, охорони навколишнього природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних субєктів та забезпечення сталого екологічного розвитку в країні та окремих її регіонах. Як і будь-яка інша галузь права, екологічне право має свої джерела, якими являється відповідна законодавча база у цій сфері.

Розвиток джерел екологічного права — це процес утворення нових нормативно-правових актів, оновлення, коригування чинних законів та підзаконних актів, який є постійним унаслідок реагування права на всі зміни у взаємовідносинах між людиною і природою, проблеми екологічного характеру, які поглиблюються по мірі посилення антропогенного тиску на довкілля. Цей процес здійснюється не стихійно. Суттєвий вплив на нього мають дослідження стану законодавчого регулювання даної сфери суспільних відносин, а також ті, що присвячені аналізу різних форм упорядкування екологічного законодавства їх удосконаленню. У роботах Андрейцева В.І., Балюк Г.І., Бобкової А.Г., Гетьмана А.П., Єрофеєва М.І., Кулинича П.Ф., Костицького В.В., Комарницького В.М., Краснової М.В., Малишевої Н.Р., Малишка М.І., Носіка В.В., Погрібного О.О., Семчика В.І., Шульги М.В., Шемшученка Ю.С. та ін. з приводу форм, напрямків удосконалення законодавства містяться оцінки, які не в усіх випадках збігаються. Це не випадково, адже складність процесу формування екологічного законодавства, розтягнутого в часі, маючого витоки ще з радянських часів, обєктивно не може не призвести до неоднозначності його (процесу) сприйняття та до пропозицій, що пропонують різні варіанти упорядкування екологічного законодавства в цілому та окремих його підгалузей та інститутів. Саме тому дослідження цієї теми і є актуальним.

Метою курсової роботи є дослідження джерел екологічного права.

Відповідно до поставленої мети, завданнями цієї роботи є:

проаналізувати поняття джерел екологічного права;

дослідити класифікацію джерел екологічного права;

12 стр., 5750 слов

Основи екологічного права

... тощо. Отже, об'єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням. Згідно з екологічним законодавством України до ... інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Видається, що таке визначення надто широке, схоже з визначенням ...

дослідити Конституцію України як основне джерело екологічного права;

проаналізувати Закони України як джерела екологічного права;

розглянути підзаконні нормативно правові акти як джерела екологічного права;

розглянути міжнародні договори як джерела екологічного права;

проаналізувати ступінь систематизації джерел екологічного права та дослідити проблему відсутності єдиного кодифікованого акта у даній сфері.

Обєктом курсової роботи є джерела екологічного права.

Предметом роботи є екологічне законодавство та наукові розробки про джерела екологічного права. До екологічного законодавства належать: Лісовий кодекс України, Водний кодекс України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України» та ін.

Методи дослідження. Методологічну основу даної курсової роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу -формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Розділ 1. Поняття та характеристика джерел екологічного права

1.1 Поняття джерел екологічного права

У національній теорії права сформувалася точка зору, згідно з якою джерелом права слід вважати офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що виходять від держави чи визнані нею і мають юридичне загальнообов’язкове значення. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи уповноваженого ним органу стає обов’язковою для виконання.

Під джерелами екологічного права, зокрема, слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних, економічних та інших інтересів суспільства [18, с.87].

Нормативно-правові акти — це акти державної (публічної) влади, якими встановлюються (санкціонуються), вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб’єктів екологічних правовідносин у суспільстві.

Нормативно-правовий акт — це найбільш виражене джерело права, яке являє собою основу для чіткого і точного правового регулювання правових екологічних приписів. Серед них найважливіше місце посідає закон, який приймає вищий орган державної влади — Верховна Рада України.

Залежно від складності структурованої ієрархічної системи екологічного законодавства нормативно-правові акти, як джерела екологічного права, не є однорідними. Залежно від юридичної сили та правової спеціалізації екологічно-правові акти можуть відображати структуру державної (публічної) влади, вони характеризують правовий статус і компетенцію органів влади, що їх приймають. Це залежить від підпорядкованості і взаємозалежності цих державних органів.

20 стр., 9859 слов

Особливості джерел трудового права України

... що проблем на даному шляху не виникатиме. РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДЖЕРЕЛ ТРУДОВОГО ПРАВА 1.1 Поняття джерел Трудового права України та їх класифікація Суспільні відносини, повязані з використанням праці, вимагають належного правового ... і інші нормативно - правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Оскільки трудове право - це ...

Залежно від спеціалізації та призначення нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, їх можна розподілити на дві групи.

До першої групи входять акти, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших за характером екологічних відносин. Прикладом вказаних актів можуть бути Закон України від 16 червня 1992 року Про природно-заповідний фонд України, Закон України від 3 березня 1993 року Про тваринний світ тощо. Екологічні нормативно-правові акти, які входять до складу першої групи, можна умовно назвати спеціалізованими. Вони становлять переважну більшість актів як джерел екологічного права.

Разом з тим суспільні екологічні відносини регулюються й нормативно-правовими актами, основне призначення яких полягає в регулюванні інших суспільних відносин (господарських, адміністративних та ін.) і які містять правові норми, присвячені регулюванню певних екологічних відносин або їх сторін. Саме ці акти складають другу групу. До нормативно-правових актів цієї групи належить Закон України від 16 листопада 1992 року Про основи містобудування та інші. Поява зазначених актів є відображенням обєктивного процесу екологізації господарського законодавства України, хоча в умовах сучасної економічної кризи розвиток цього процесу дещо зупинився.

Масив нормативно-правових актів, всі або більшість правових норм яких спрямовані на регулювання суспільних екологічних відносин, також не є однорідним. У його структурі можна виділити загальні й поресурсові екологічні нормативно-правові акти. До числа перших належать акти, спрямовані на охорону та використання навколишнього природного середовища як єдиного, інтегрованого обєкту екологічних правовідносин. Такими актами є, наприклад, Закон України від 25 червня 1991 року Про охорону навколишнього природного середовища, Закон України Про природно-заповідний фонд України [16, с.17].

Поресурсовими нормативно-правовими актами є акти, що регулюють суспільні екологічні відносини, обєктом яких виступають окремі види природних ресурсів: води, ліси, земля, рослинний і тваринний світ тощо. До поресурсових нормативно-правових актів належать, наприклад, Кодекс України про надра, Закон України від 16 жовтня 1992 року Про охорону атмосферного повітря, Правила відновлення лісів і лісорозведення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 року, та інші акти.

Джерелами екологічного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов’язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища. Ними встановлюються, набирають чинності, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів екологічних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення екологічної політики держави.

23 стр., 11394 слов

Основи муніципального права України

... 1. Поняття муніципального права України Муніципальне право — це система ... муніципального права. Відразу хотілося б зазначити, що термін «муніципальне право не зовсім точно відображає предмет ... акти України не використовують термін «муніципалітет». Він є нетрадиційним для нашої юридичної науки і практики. Але приблизно аналогічні зауваження можуть бути висунуті й щодо термінів «комунальне право», «право ...

Джерела екологічного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони:

видаються в межах повноважень відповідних суб’єктів правотворчості;

повинні відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами;

розраховані на багаторазове застосування;

мають загальнообов’язковий характер;

адресовані невизначеному колу суб’єктів;

їх виконання забезпечене примусовою силою держави [14, с.29].

Джерела екологічного права, будучи нормативно-правовими актами, відрізняються насамперед від індивідуальних актів, тобто актів застосування норм права. Перші містять екологічно-правові норми, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб’єктів. Вони розраховані на багаторазове застосування, регулюють однотипні суспільні екологічні відносин і не мають персоніфікованого адресата.

Індивідуальні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні екологічно-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовними. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на конкретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку.

З урахуванням ролі в механізмі правового регулювання джерела екологічного права істотно відрізняються від інтерпретаційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлюють нових правил поведінки, роз’яснюють зміст юридичних приписів, орієнтують практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, постанови пленумів Верховного та Вищого господарського судів України з питань застосування екологічного законодавства.

Джерела екологічного права як нормативно-правові акти слугують основою правозастосовчих, інтерпретаційних та інших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, джерела екологічного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами екологічного законодавства, закріпленими у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Ці риси дають можливість відмежовувати джерела екологічного права від інших галузевих джерел. Вони вказують на особливості джерел екологічного права за сутністю, змістом, формою і суб’єктами правотворчості.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

12 стр., 5927 слов

Міжнародне економічне право (поняття, принципи, джерела)

... Ф. Кан та Фушар (Францiя) [14, 21 ]. До джерел автономного купецького права прихильники останньої концепцiї зараховують мiжнароднi конвенцiї, типовi закони (щорозроблюються на ... нацiонального режиму. завдань зовнiшньоекономiчної дiяльностi. Принципи зовнiшньоекономiчної дiяльностi України зафiксованi,зокрема, у ст. 2 Закону України “Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть”, який було прийнято 16 ...

системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин;

пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

сталого розвитку як основи гармонійного розв’язання соціальних, економічних і екологічних проблем;

запобігання екологічній шкоді;

раціонального використання природних ресурсів;

особливої охорони природних територій та об’єктів, що мають підвищену екологічну цінність;

доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації;

платності спеціального природокористування;

поєднання прав і обов’язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права;

міжнародного екологічного співробітництва [18, с.89].

Всі ці принципи знайшли своє відображення у нормативних актах, що регулюють екологічні правовідносини і стали базовими для розроблення нових законів та підзаконних актів у цій сфері.

.2 Класифікація джерел екологічного права

Джерела права мають передбачену законом форму, вони складають відповідну розгалужену систему, обєднану загальною метою еколого-правового регулювання. Вони не є однорідними, виконують різні функції та посідають відповідне місце у структурі екологічного права. Ці фактори є основою для наукової класифікації джерел екологічного права. Можна виділити наступні групи джерел екологічного права:

За юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посідають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

За характером правового регулювання — загальні та спеціальні. До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Конституція України, Закон України Про основи національної безпеки України).

Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (наприклад, Закон України Про охорону навколишнього природного середовища) [20, с.6];

За способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обовязки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і обєктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, Положення про порядок розроблення екологічних програм, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 p., тощо;

7 стр., 3428 слов

Конституційно-громадські (особисті) права та свободи людини та ...

... Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. ... Конституцією України до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в ...

За ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До кодифікованих належить насамперед Закон України Про охорону навколишнього природного середовища, який є стрижнем комплексної галузі екологічного права і законодавства. Його головне завдання полягає у встановленні вихідних, принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних обєктів, повязаних з історико-культурною спадщиною. І хоча за формальними ознаками зазначений Закон не можна вважати ні основами екологічного законодавства, ні екологічним кодексом, він значною мірою виконує функції, характерні для кодифікованих нормативно-правових актів, що комплексно регулюють той чи інший вид суспільних відносин.

Наявність кодифікованих правових актів характерна для поресурсового екологічного законодавства. У його складі діють Земельний кодекс України, прийнятий 18 грудня 1990 року (у редакції від 13 березня 1992 року), Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року, Лісовий кодекс України, прийнятий 21 січня 1994 року, Кодекс України про надра, прийнятий 27 липня 1994 року. Крім того, у структурі екологічного законодавства України діють такі спеціалізовані поресурсові закони, як Закон України від 3 березня 1993 року Про тваринний світ та Закон України Про охорону атмосферного повітря, які комплексно регулюють суспільні екологічні відносини у сфері відповідно використання і охорони тваринного світу та атмосферного повітря. Нині некодифікованими залишаються правові норми, якими регулюються питання використання й охорони природних (типових) та антропогенних (окультурених) ландшафтів та деяких інших природних обєктів.

Подальше удосконалення екологічного законодавства України тісно повязане з проведенням кодифікаційних робіт у тих галузях поресурсового екологічного законодавства, які ще не стали через ті чи інші причини предметом систематизації та кодифікації [19, с.96].

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних питань охорони навколишнього природного середовища з використанням різноманітних правових засобів впливу на усіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України.

17 стр., 8141 слов

Право приватної власності за законодавством України

... є особливо важливим під час захисту прав власності та буде розглядатися у відповідному розділі цієї роботи. Законодавство України визнає фактичне володіння правомірним, якщо інше ... предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України. 1. Поняття власності та права власності Розглядаючи поняття ...

За своєю сутністю джерела екологічного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, другу — ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела екологічного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела екологічного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел екологічного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади екологічного права становлять закріплені Основним Законом положення щодо права на екологічну безпеку та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого екологічного законодавства.

Законодавчі джерела екологічного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела екологічного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел екологічного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні екологічні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні.

Самостійним критерієм розмежування джерел екологічного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локальних джерел екологічного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела екологічного права поділяються на акти місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін. [18, с.90].

Можлива класифікація джерел екологічного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається.

Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела екологічного права. До чинних джерел належать Конституція України, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ін. Нечинними, або історичними, джерелами екологічного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність.

10 стр., 4546 слов

Екологічне право як галузь права

... специфічні об’єкти цих відносин, а також відповідні джерела права створили основу для розвитку екологічного права як комплексної галузі українського права. 2. Предмет та методи екологічного права України Екологічне право має чітко визначений предмет ...

Не виключається класифікація джерел екологічного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних-чинні міжнародні договори України у сфері екологічного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Джерела екологічного права поділяються також на закони й підзаконні акти. В основу такого поділу покладена юридична сила нормативних актів.

Розділ 2. Особливості класифікації джерел екологічного права

2.1 Конституція України як основне джерело екологічного права

Конституція України як Основний Закон держави є політико-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. Вона є також основним джерелом права України, в тому числі екологічного.

Загальною передумовою правового регулювання екологічних відносин є положення Конституції про суспільно-політичний устрій України як незалежної, демократичної, соціальної та правової держави. Конституція визначає права і свободи людини й громадянина, основи правової системи України, повноваження державних органів у сфері правотворення тощо.

У суто екологічному аспекті Конституція є основою для формування екологічної політики і реалізації екологічної функції держави. На конституційному рівні закріплені обов’язки держави щодо охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки (ст. 16), прав власності на природні ресурси (ст. 13), права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Водночас Основний Закон покладає на кожного обов’язок не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані їй збитки (ст. 66) [14, с.37].

Серед основних положень Конституції, що стосуються екологічного права можна виділити наступні статті:

ст. 3 — «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність», а «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Таким чином, ми бачимо конституційне створені додаткові умови для того, щоб держава почала більш ефективно виконувати екологічну функцію як один з основних напрямів своєї діяльності.

ст. 50 Конституції гарантує кожному «право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення», а така інформація «ніким не може бути засекречена». Ці права є дуже важливими для реалізації, і Конституція створила всі умови для успішної роботи цих інститутів.

ст. 8 Основного Закону України проголошує, що «норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Отже, тепер кожен громадянин України вправі звертатися до суду, щоб захистити свої екологічні права і свободи. Це дуже важливо. (Норми Конституції, які регулюють відносини, пов’язані з охороною довкілля, цим, звичайно, не вичерпуються. )

5 стр., 2341 слов

Екологічні права та обов’язки громадян в Україні

... цивільного й екологічного права є перебування відповідного природного об'єкта у взаємозв 'язку з природним середовищем.[3] 1.2 Характеристика окремих екологічних прав громадян Екологічні права -- комплексна ... нормативними актами та договорами. До першої групи належать права, передбачені у ст. 50 Конституції України: право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування ...

ст. 13, яка визначає: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони» є об’єктами права власності Українського народу», від імені якого всі правомочності власника можуть здійснювати органи державної влади та місцевого самоврядування. же «Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону». Але при цьому власність і зобов’язує (ч. 3): вона «не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству», тобто власник має використовувати свою правомочність з урахуванням інтересів як окремих людей, так і всього суспільства.

ст. 14 проголошує землю «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» і гарантує право власності на землю, яке «набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону», всі суб’єкти права власності проголошуються рівними перед законом, то побачимо, що, нарешті, ми побороли безвідповідальність у природокористуванні.

Відповідно до Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Передбачене право на безпечне для життя і здоров’я людини довкілля не було закріплене Конституцією України 1978 р. Крім того, воно безпосередньо не зафіксоване і у Загальній декларації прав людини та інших міжнародно-правових актах. Український законодавець у і цьому питанні пішов далі, зважаючи на зростаючий негативний вплив довкілля на життя і здоров’я людини [18, с.255].

У найзагальнішому значенні безпечним є довкілля, яке негативно не впливає на здоров’я людей. Більш конкретизоване визначення даної дефініції пов’язане з критеріями безпечності довкілля для життя і здоров’я людини. Такими критеріями є встановлені у законодавчому порядку екологічні нормативи. До них, зокрема, належать: нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у довкіллі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на довкілля, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування; гранично допустимі викиди та скиди у довкілля забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів. Законодавством України можуть встановлюватися й інші екологічні нормативи.

Відповідність довкілля вказаним нормативам свідчить про безпечну, а невідповідність — про небезпечну якість довкілля для життя і здоров’я людини. Отже, право громадяни на на безпечне для його життя і здоров’я довкілля — це, по-суті, його право вимагати від відповідних суб’єктів додержання встановлених еколого-правових нормативів.

Недодержання цих нормативів є підставою для притягнення відповідних осіб до кримінальної, адміністративної та інших видів відповідальності, а також передбаченого Конституцією України відшкодування шкоди, завданої порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Таке відшкодування здійснюється у встановленому цивільно-процесуальному порядку.

Крім того, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля забезпечується у нас комплексом взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, правових та інших заходів.

Особливе значення має інформація про стан довкілля. Конституція України закріплює і гарантує, по-перше, право вільного доступу громадян до інформації про стан довкілля, а також про якість харчових продуктів і предметів побуту, по-друге — право на поширення відповідної інформації. Джерелами такої інформації є документи та інші носії інформації, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи тощо. Вільний доступ до цих джерел означає можливість ознайомлення з ними громадян без будь-яких спеціальних дозволів, оскільки ця інформація за Конституцією України не може бути віднесена до секретної.

Порядок одержання, використання, поширення та зберігання екологічної інформації, як і всіх інших видів інформації, регулюється Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» та іншими законодавчими актами. Держава зобов’язує органи державної влади і органи місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення, створювати у державних органах спеціальні інформаційні служби або системи, які у встановленому порядку забезпечували б доступ до екологічної інформації. На Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях та інші спеціально уповноважені державні органи покладений обов’язок по підготовці та поданню щорічно Верховній Раді України Національної доповіді про стан довкілля в країні, а також забезпечення громадян та юридичних осіб інформацією екологічного характеру [22, с.117].

До гарантій, закріплених у Конституції України прав, належить також державний контроль за додержанням законодавства про інформацію, а також юридична відповідальність за порушення відповідних правил. Зокрема, за Кримінальним кодексом України кримінально караними визнаються приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей про екологічний, у тому числі радіаційний стан, який пов’язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і негативно впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою.

Законодавчо встановлені, крім того, дисциплінарні санкції і заходи цивільно-правової відповідальності за матеріальну і моральну шкоду, завдану особі внаслідок порушення правил щодо екологічної інформації.

Ряд норм Конституції визначають основи діяльності й компетенцію державних органів у екологічній сфері (Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України), в тому числі шляхом прийняття ними відповідних нормативно-правових актів. Тут же йдеться і про повноваження Автономної Республіки Крим ( та органів місцевого самоврядування у вирішенні питань охорони довкілля та раціонального природокористування.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції й повинні відповідати їй. Це конституційне положення повною мірою стосується й актів екологічного права.

Окрім того, Конституція України встановлює, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Утворення і розвиток суверенної Української держави неможливі без розробки та здійснення багатопланової і цілеспрямованої системи захисту її національної безпеки та складової останньої — екологічної безпеки [21, с.82].

.2 Закони України як джерела екологічного права

Відповідно до української правової доктрини закон — це «нормативний акт вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини». Тільки Конституція України «височить» над законами, оскільки має статус Основного Закону.

Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах відображені основні вимоги, що стосуються предмета екологічного права. Пріоритетне місце закону в системі джерел екологічного права зумовлене також тим, що всі інші акти цього права мають підзаконний характер.

Системоутворюючим актом комплексної галузі екологічного права і законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Він складається з преамбули та 16 розділів: «Загальні положення»; «Екологічні права та обов’язки громадян»; «Повноваження рад у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Спостереження, прогнозування, облік та інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Екологічна експертиза»; «Стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Регулювання використання природних ресурсів»; «Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища»; «Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки»; «Природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні»; «Надзвичайні екологічні ситуації»; «Вирішення спорів у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища»; «Міжнародні відносини України у галузі охорони навколишнього природного середовища» [20, с.8].

Сфера застосування законів як джерел екологічного права визначена Конституцією України. Нею передбачено, що виключно законами визначаються правовий режим власності на природні ресурси, нормативні засади використання цих ресурсів, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також основи екологічної безпеки.

За своєю юридичною силою в одному ряду із законами знаходяться кодекси. Кодекс — це «систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин».

У галузі екологічного права діють чотири природоресурсні кодекси — Земельний, Водний, Лісовий та Кодекс України про надра. Ними регламентуються відносини щодо використання й охорони відповідно землі, вод, лісів і надр. Кодекси мають системоутворююче значення для земельного, водного, лісового та гірничого законодавства [16, с.19].

Природоресурсні кодекси мають багато в чому схожу структуру. Вони містять розділи, що стосуються загальних положень, прав та обов’язків природокористувачів, повноважень державних органів стосовно управління і контролю у відповідній сфері, вирішення спорів, юридичної відповідальності, міжнародних відносин тощо.

Водночас кожен кодекс має свою змістовну специфіку. Вона зумовлена особливостями предмета й об’єкта правового регулювання. Ця специфіка пов’язана, зокрема, з правилами користування землею, водами, лісами і надрами та механізмом їх виконання.

Форма систематизації законодавства шляхом прийняття відповідних кодексів є необхідним заходом для удосконалення правового регулювання певної групи суспільних відносин. Але український законодавець не є послідовним у цьому питанні. Саме тому роль системоутворюючих актів для галузі гірничого законодавства виконує не відповідний кодекс, а Закон України «Про надра», а для галузі фауністичного законодавства — Закон України «Про тваринний світ». Або візьмемо два близькі між собою об’єкти правового регулювання й охорони — ліси та рослинний світ. Щодо першого діє Лісовий кодекс України, щодо другого — Закон України «Про рослинний світ».

За радянської доби в союзному екологічному законодавстві часто використовувалася форма основ. Діяли, зокрема, Основи земельного (1968), Основи водного (1970), Основи лісового (1977) законодавства СРСР і союзних республік.

проголошенням незалежності український законодавець не відмовився від цієї форми, але вдається до неї рідко. Екологічної сфери, зокрема, певною мірою стосуються Основи законодавства України про охорону здоров’я. У них закріплено ряд норм, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, і зафіксовано принцип охорони навколишнього природного середовища як одну з гарантій охорони здоров’я населення.

Близькими до законів є нормативні постанови Верховної Ради України. Деякі з них мають принципове значення як джерела екологічного права. До них, зокрема, належить вже згадувана Постанова «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки».

Аналіз правового регулювання екологічних відносин в Україні засвідчує, що законам і кодексам належить провідне місце. При цьому йдеться не лише про закони спеціального екологічного призначення («Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про екологічний аудит» тощо), а й про закони загального характеру, які також належать до джерел екологічного права.

Значну кількість екологічних норм містять, зокрема, закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про транспорт», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про туризм» та інші.

Верховенство законів в ієрархічній структурі законодавства України означає, що:

всі інші правові акти повинні виходити із законів і не суперечити їм; у разі розходження норм закону і підзаконного акту пріоритет мають норми закону;

закони приймаються єдиним законодавчим органом держави — Верховною Радою України і не підлягають затвердженню будь-яким іншим державним органом;

ніхто не вправі змінити чи скасувати закон, крім органу, який затвердив його [18, с.126].

Отже, маючи найвищу юридичну силу, закони посідають центральне місце в ієрархічній структурі законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, у розвиток і на виконання вимог законів. У звязку з цим останні називаються підзаконними актами.

2.3 Підзаконні нормативно правові акти як джерела екологічного права

екологічне право акт

Слід зазначити, що законодавчій практиці України відомі й інші, крім законів, нормативно-правові акти, що мають силу закону. Справа в тому, що в період з 21 грудня 1992 року по 21 травня 1993 року з метою оперативного вирішення питань, повязаних з проведенням ринкових реформ, Верховна Рада тимчасово делегувала ряд своїх повноважень у сфері законодавства Кабінету Міністрів України.

Зокрема, згідно з Законом України від 18 листопада 1992 року Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання здійснення регулювання взаємин у галузі раціонального використання природних ресурсів й охорони навколишнього середовища тимчасово (на 6 місяців) було передано Верховною Радою України Кабінету Міністрів України. Протягом зазначеного періоду Кабінет Міністрів прийняв цілий ряд декретів, які мають силу закону. Деякі з них є джерелами екологічного права [22, с.129].

Так, наприклад, 26 грудня 1992 року був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України Про приватизацію земельних ділянок. Проте регулювання суспільних відносин декретами, що мають силу закону, — це виняток з загального правила.

Декрети Кабінету Міністрів України, прийняті у встановленому порядку, є обовязковими для виконання на всій території України. Ними не тільки вводились у дію нові правила поведінки, але й була зупинена в цілому або в окремих частинах дія ряду законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України, зокрема деякі статті Земельного кодексу України. Після припинення повноважень Кабінету Міністрів України щодо видання декретів останні можуть бути змінені чи скасовані тільки законом, прийнятим Верховною Радою України.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади приймає, крім законів, нормативно-правові акти у формі постанов.

Як правило, цими актами уточнювались строки й порядок введення в дію законів. Однак ряд постанов Верховної Ради України мають характер самостійного нормативно-правового акта і виступають джерелом екологічного права. До таких актів належить, наприклад, постанова Верховної Ради від 29 жовтня 1992 року Про Червону книгу України, якою затверджено Положення про цю книгу.

Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значення тут має право Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України надавати судам розяснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законодавства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони орієнтують суди на одноманітне застосування законів судами України. Певною мірою це компенсує застосування судового прецеденту, властивого для англосаксонської системи права [17, с.91].

Укази і розпорядження Президента України. Президент України, в межах своєї компетенції і на основі Конституції та законів України, як гарант законності, приймає укази і розпорядження, які мають нормативно-правовий характер.

Ці нормативно-правові акти приймаються відповідно до ст. 106 Конституції України і є обов’язковими для виконання на території України. Вони не повинні суперечити Конституції та законам України, тобто мають підзаконний характер.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Ці акти приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України і також належать до категорії підзаконних. Вони не повинні суперечити не лише Конституції та законам, а й указам Президента України.

Через постанови і розпорядження уряд реалізує свою виконавчо-розпорядчу функцію в екологічній сфері. В одних випадках Кабінет Міністрів України приймає відповідні постанови з власної ініціативи, заповнюючи тим самим прогалини у законодавстві, а в інших — це випливає з відповідних законів чи указів Президента України.

Значна частина постанов стосується затвердження правил природокористування, порядку здійснення контрольних функцій, затвердження різноманітних екологічних нормативів, такс тощо. Зокрема, постановами Кабінету Міністрів України були затверджені Положення про порядок встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення, Положення про порядок розроблення екологічних програм, Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, Положення про державну систему моніторингу довкілля тощо. Урядовими актами затверджуються також положення про правовий статус міністерств та відомств екологічного профілю.

Накази, інструкції, інші нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Джерелами екологічного права є акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які чинним законодавством покладено функції організації раціонального і ефективного природокористування, а також охорони навколишнього природного середовища.

Найбільш широкими повноваженнями в екологічній сфері щодо видання таких актів наділені Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони здоров’я України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет лісового господарства України та деякі інші.

За своєю юридичною природою акти цих органів поділяють на дві групи:

обов’язкові тільки для підпорядкованих цим органам суб’єктів екологічних відносин;

обов’язкові й для не підпорядкованих їм підприємств, установ і організацій, а також для громадян. Видання останніх зумовлене міжвідомчими (надвідомчими) повноваженнями відповідних органів, і самі ці акти є джерелами екологічного права.

Відповідно до Указу Президента України від 15 вересня 2003 р. «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління в сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екологічної безпеки є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, що має найбільш широку компетенцію щодо видання цих актів. Його накази, прийняті в межах своїх повноважень, є обов’язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності, а також громадянами.

До таких актів, зокрема, належать накази міністерства «Про затвердження Положення про порядок організації та виконання дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення», «Про затвердження Інструкції про розгляд заявок та надання дозволів на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» тощо.

Нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян, або ті, що мають міжвідомчий характер, підлягають обов’язковій державній реєстрації. Вона здійснюється Міністерством юстиції України відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» та Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 28 грудня 1992 року. Саме після такої реєстрації відповідний акт набуває статусу джерела екологічного права України [18, с.101].

Акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Правова природа цих актів зумовлена їх правовим статусом, визначеним Конституцією України та спеціальними законами. Згідно із Законом України «Про місцеві державні адміністрації» державні адміністрації областей, районів, міст Києва та Севастополя, а також районів у цих містах приймають у межах своєї компетенції відповідні рішення. Такі ж за назвою акти відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» приймають сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, а також виконавчі комітети сільських, міських і районних у містах рад.

Актами місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування вирішуються питання місцевого життя, в тому числі екологічного характеру. Ними, зокрема, затверджуються місцеві програми охорони навколишнього природного середовища, передбачаються заходи екологічного характеру в процесі забудови і благоустрою, забезпечення санітарного благополуччя, утилізації та переробки відходів тощо. Нормативні рішення є обов’язковими для виконання в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої влади, згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», приймають нормативно-правові рішення і розпорядження, які не повинні суперечити Конституції України та чинному екологічному законодавству і є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами на підпорядкованій цим органам території.

2.6 Міжнародні договори як джерела екологічного права України

Належність міжнародних договорів до джерел права України, в тому числі екологічного, випливає з Конституції України. Відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Згідно з Законом «Про міжнародні договори України» під міжнародним договором України розуміють укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права договір, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [21, с.118].

Цим же Законом передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного права. У цьому випадку Україна виходить з принципу пріоритетності норм міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Чинні міжнародні договори України реєструються в Міністерстві закордонних справ України, а за його поданням — й у Секретаріаті Організації Об’єднаних Націй відповідно до її Статуту. Ці договори включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів і друкуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих виданнях України.

В екологічному законодавстві України частка міжнародно-правових угод є досить вагомою і з кожним роком зростає. Водночас Україна не є байдужою й до тих міжнародних договорів, які не ратифіковані парламентом. Це зумовлено конституційним визнанням Україною загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Отже, відповідні принципи і норми міжнародного права щодо охорони навколишнього середовища також є джерелами екологічного права України.

Україна с учасницею багатьох міжнародних угод, що стосуються як охорони навколишнього середовища в цілому, так і її окремих компонентів, наприклад, Віденської конвенції по захисту озонового шару 1985р., Монреальського протоколу по речовинах, що виснажують озоновий шар 1987р., Угоди про збереження білих ведмедів 1973p., Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення 1973p., Конвенції по захисту морського середовища району Балтійського моря 1992р. та ін..

Окрім того Україна ратифікувала основний міжнародний договір, що закріплює основні права людини — Загальну декларацію прав людини. Загальна декларація прав людини — перший міжнародно-правовий документ, що проголосив основні права та свободи людини, — прямо не закріплювала екологічні права, однак поряд з правом на життя проголосила право на такий життєвий рівень, який необхідний кожній людині для підтримання її здоров’я і добробуту.

Необхідність правового забезпечення права людини на сприятливе навколишнє середовище була виголошена на Стокгольмській конференції ООН по оточуючому людину середовищу та закріплена в Принципі першому Декларації цієї конференції, який проголосив, що «людина має основне право на сприятливі умови життя у навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне благополучне життя, та несе головну відповідальність за охорону і покращення навколишнього середовища на благо нинішніх і майбутніх поколінь».

Найбільш повно екологічні права людини знайшли відображення в Конвенції ООН про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, схваленій на Нараді міністрів охорони навколишнього середовища в Орхусі (Данія) у червні 1998 р. і ратифікованій Верховною Радою України в 1999 році. Конвенція проголосила права кожної людини нинішніх і майбутніх поколінь: жити в навколишньому середовищі, сприятливому для його здоров’я і добробуту; вільного доступу до екологічної інформації; участі у прийнятті екологічних рішень, проведенні екологічної експертизи, розробці екологічних програм, планів, політики, проектів нормативних актів тощо [22, с.209].

Окрім того, у даній сфері важливою є Конвенція про охорону біологічного різноманіття, ратифікована Верховною Радою України 29 листопада 1994 року

Розділ 3. Систематизація джерел екологічного права. Проблема відсутності єдиного кодифікованого акта

Особливістю екологічного права є високий рівень кодифікованості джерел екологічного законодавства (Лісовий кодекс, Земельний кодекс тощо) і в той же час відсутності єдиного нормативного акта, що б окремо урегульовував цю сферу. В роки становлення екологічного законодавства в незалежній Україні основним нормативно-правовим актом став Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який акумулював у собі суспільні відносини за приналежністю, використанням, відтворенням, забезпеченням екологічної безпеки, охороною генетичного фонду живої природи, ландшафтів та об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною держави.

Розгляд зазначеного питання почнемо з констатації наступного факту. Розвиток екологічного права, законів та інших нормативно-правових актів, що є носіями норм цього права, не є безконфліктним, у процесі його здійснення виникають суперечності у регулюванні тих чи інших відносин між нормами різних нормативно-правових актів, диспропорції у співвідношенні між законами та підзаконними актами на користь останніх тощо. Зазначена обставина обумовлює потребу в постійному пошуку варіантів удосконалення правового регулювання відповідних суспільних відносин. Хоч вирішується це різними способами в основі їх лежить усвідомлення того, що правові норми, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин, знаходяться у взаємозалежності й мають бути узгоджені. Під цим кутом зору оцінюються нормативно-правові акти, приймаються рішення про їх упорядкування, унаслідок чого можуть прийматися нові редакції законів, насамперед, системоутворюючого характеру (кодекси, тощо), або ж нові законодавчі акти, що узагальнюють норми права з відповідного питання [16, с.17].

Результатом кодифікації є принципово новий зведений законодавчий акт системоутворюючого характеру. На відміну від звичайних законів, які присвячені, за правило, вирішенню конкретної проблеми (наприклад, Закон України «Про екологічну експертизу», Закон України «Про Червону книгу України», Гірничий Закон України тощо) акти системоутворюючого характеру розглядаються як впорядкована система повязаних один з одним нормативних приписів, котрі мають регулювати на основі єдиних принципів визначену сферу відносно однорідних і досить стійких суспільних відносин (наприклад, Водний кодекс України, Лісовий кодекс України, Закон України «Про тваринний світ» тощо).

Кодифіковані (системоутворюючі) акти впливають на формування звичайних законів, нерідко ініціюють прийняття останніх, звязують їх у єдину систему на основі базових принципів, положень.

Наглядним прикладом тут може слугувати Земельний кодекс України, який сформулював ключові положення земельного законодавства, визначив його основні інститути та надав поштовх для прийняття відповідно до нього серії законів, що регулюють окремі питання, повязані з земельними відносинами (закони України: «Про оцінку землі», «Про охорону земель», «Про державну експертизу землевпорядної документації», «Про використання земель оборони» тощо).

Можна стверджувати, що екологічне законодавство України за своєю зовнішньою формою адекватне такій властивості права, як системність. Це у свою чергу є показником того, що екологічне законодавство розвивається за визначеними в теорії вимогами та принципами побудови галузі права, утворює передумови для наступного свого упорядкування на чітко визначених засадах. Утім зазначене не слід сприймати як те, що екологічне законодавство вже остаточно структуроване, має заданість, яка не підлягає перегляду.

Особливе значення для систематизації екологічного законодавства має його кодифікація, яка передбачає, насамперед, утворення кодифікованих нормативно-правових актів, тобто актів, що чинять системоутворюючий вплив на галузь законодавства в цілому, так і на формування його складових частин. Хоч на практиці в даній галузі законодавства зазначені акти мають різну форму (закони, кодекси), проте досвід вказує, що саме кодексам має бути надана перевага в систематизаційних процесах екологічного законодавства. Адже їм властиві не тільки загальні ознаки й функції нормативно-правових актів, а й особливі. Це, зокрема, особиста системність, жорстка і в той же час динамічна консолідованість їх приписів, розмежування приписів за їх призначенням та функціями, які вони виконують, встановлення між нормативно-правовими приписами цих актів різноманітних звязків тощо [19, 99-100].

До особливих ознак кодексів, у тому числі присвячених охороні та раціональному використанню природних ресурсів, охороні довкілля, слід віднести властивий їм підвищений авторитет та юридичну силу, ключову роль у системі відповідного законодавства.

Сьогодні, зокрема, є очевидним, що формат закону явно недостатній для основного кодифікаційного акта у даній сфері (не дозволяє у всіх деталях виписати ключові положення з охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, природокористування).

Тому безперечним є визнання необхідності розробки та прийняття Екологічного кодексу України. Однак існують досить полярні підходи щодо вирішення цього питання. Так, одні дослідники вважають, що Екологічний кодекс має охоплювати увесь комплекс питань, повязаних з охороною навколишнього природного середовища, включаючи правовий режим охорони та використання природних ресурсів. Цю позицію підтримує, зокрема, у своїх роботах В.В. Костицький [22, с. 70]. Інші дослідники додержуються того погляду, що Кодекс повинен зосередитися на ключових проблемах охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки й не заглиблюватися в регламентацію питань охорони та використання природних ресурсів (таку точку зору висловив, зокрема, М.І. Єрофеєв [20, с.11].

Не поглиблюючись у дискусії з приводу визначення екологічного права зауважу, що другий підхід щодо опрацювання майбутнього Екологічного кодексу виглядає найбільш прийнятним. Він дозволяє не втягуватися в довготерміновий процес розробки суперкодексу, що має увібрати все надзвичайно розгалужене екологічне законодавство, а зосередитися на ключових, принципових питаннях законодавчого забезпечення охорони довкілля, екологічної безпеки та раціонального природокористування. Важливим завданням майбутнього Екологічного кодексу України має стати забезпечення відповідно до Конституції України уніфікованого, інтегрованого підходу до визначення правових засад права власності на природні ресурси та права природокористування. У цьому кодексі слід установити й правові засади організації та здійснення природокористування в Україні.

Головним завданням тут є, зокрема, визначення, окрім принципів природокористування, підстав виникнення права на користування природними ресурсами також основних параметрів існуючої моделі поділу права природокористування на загальне і спеціальне, сприяти тим самим усуненню неузгодженостей у цьому питанні між окремими актами природо ресурсного законодавства.

Є сенс запропонувати для включення в майбутній Екологічний кодекс України самостійного розділу «Право на природні ресурси», який має складатися з двох глав «Право власності на природні ресурси» (на основі конституційних положень щодо права власності на природні ресурси має визначити засади права державної, комунальної та приватної власності на природні ресурси) та «Право природокористування» (повинен встановити базові положення з організації загального та спеціального природокористування в Україні, визначити основні вимоги та умови надання спеціальних дозволів на природокористування, основні права та обовязки природокористувачів тощо) [16, с.21].

Починатися ж Екологічний кодекс повинен із розділу «Загальні засади», у якому мають бути визначені сфера застосування цього кодексу, система законодавства, що регулює екологічні відносини, основні екологічні принципи, субєкти та обєкти правовідносин у галузі охорони довкілля, екологічної безпеки та природокористування, основні складові державної системи охорони довкілля. Ключовим підрозділом Екологічного кодексу України має стати розділ «Екологічні права та обовязки фізичних осіб в Україні». Необхідність у ньому зумовлюється тим, що у випадку, коли правам та обовязкам у галузі охорони довкілля, екологічної безпеки, природокористування не приділяється належної уваги, то вони лишаються лише символами.

В Екологічному кодексі України також мають бути розділи, що визначають: засади організації охорони довкілля на загальнодержавному та місцевому рівнях; засади екологічної безпеки в Україні; участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля; заходи реагування на порушення законодавства в галузі охорони довкілля та інші.

Зокрема, актуальним стає питання про обєднання Лісового кодексу України та Закону України «Про рослинний світ», які регулюють однорідні суспільні відносини. Наслідком такого обєднання мало б стати прийняття Кодексу про ліси та інші обєкти рослинного світу. Назріло питання й про упорядкування норм, що регулюють відносини, повязані з формуванням, забезпеченням функціонування та охороною територій та обєктів природно-заповідного фонду та інших природоохоронних територій (містяться, зокрема, у Законі України «Про природно-заповідний фонд України», Законі України «Про екологічну мережу України», Законі України «Про Червону книгу України» тощо).

З цією метою варто подумати про можливість розробки кодексу про природно-заповідний фонд та інші території та обєкти, що підлягають особливій охороні. Не знімається з порядку денного питання про подальшу кодифікацію земельного законодавства.

Усе зазначене дозволяє зробити висновок, що в найближчій перспективі слід чекати нового витка кодифікаційного упорядкування екологічного законодавства. З огляду на все розглянуте можна констатувати, що систематизація екологічного законодавства, як і інших галузей законодавства, є важливим моментом його існування (розвитку).

Вона здійснюється в різних формах і має своїм завданням упорядкувати чинне законодавства, забезпечити узгодженість між різними правовими нормами, сприяти розвитку як галузі екологічного законодавства в цілому, так і окремих його підгалузей та інститутів [16, с.22]..

Висновки

Під джерелами екологічного права, зокрема, слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних, економічних та інших інтересів суспільства.

Джерела права мають передбачену законом форму, вони складають відповідну розгалужену систему, обєднану загальною метою еколого-правового регулювання.

Можна виділити наступні групи джерел екологічного права: за юридичною силою — закони і підзаконні акти; за характером правового регулювання — загальні та спеціальні; за предметом правового регулювання — комплексні і природо ресурсні; за способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні; за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші; за змістом, тобто юридичною силою, джерела екологічного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела; за національною належністю на національні та міжнародні.

Джерела екологічного права поділяються також на закони й підзаконні акти. В основу такого поділу покладена юридична сила нормативних актів.

Конституція України як Основний Закон держави є політико-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. Вона є також основним джерелом права України, в тому числі екологічного.

Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах відображені основні вимоги, що стосуються предмета екологічного права. Пріоритетне місце закону в системі джерел екологічного права зумовлене також тим, що всі інші акти цього права мають підзаконний характер. Основним законом у сфері екологічного права є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища».

До підзаконних нормативно-правових актів як джерел екологічного права належать: Укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, інструкції, інші нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Належність міжнародних договорів до джерел права України, в тому числі екологічного, випливає з Конституції України. Відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Важливим підсумком кодифікації екологічного законодавства має стати не тільки досягнення загальної упорядкованості системи еколого-правових приписів, а й зменшення загальної кількості нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері взаємодії людини і природи. Ці нормативно-правові акти мають утворити чітку систему й включати до себе переважно приписи прямої дії.

Список використаних джерел

Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Кодекс України Про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради України. — 1984. — додаток до № 51. — ст.1122.

Лісовий кодекс України вiд 21.01.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — N 17. — ст.99.

Водний кодекс України вiд 06.06.1995р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — N 24. — ст.189.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — N 25-26. — ст.131.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — N 41. — ст.546.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — N 34. — ст.502.

Закон України «Про тваринний світ» від 3.03.93 // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №18. — Ст.191.

Закон України Про Червону книгу України вiд 07.02.2002 р. // Відомості Верховної Ради. — 2002. — N 30. — ст.201.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань мисливського господарства, полювання та рибальства, охорони, використання і відтворення тваринного світу» від 21.01.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 10. — Ст. 108.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну лісову охорону» від 16 вересня 2009 р. // Офіційний вісник України від 25.09.2009р. — № 71. — с. 9.

Андрейцев В.І. Концептуальні засади реформування земельних правовідносин в Україні / В.І. Андрейцев // Державно-правова реформа в Україні: матеріали науково-практичної конференції. — К., 1997. — С. 36-40.

Андрейцев В.І. Проблеми кодифікації земельного законодавства (концептуальні підходи щодо підготовки проекту Кодексу законів України про землю) / В.І. Андрейцев // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики : матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — К., 2009. — С. 64-71.

Бабяк О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2011. — 216 с.

Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. — К.: Хрінком Інтер, 2006. -192 с.

Гвоздик П.О. Систематизація як перспективний напрямок розвитку джерел екологічного права України // Вісник Запорізького національного університету. — 2011. — № 2. — с.17-26.

Екологічне право. Особлива частина. Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2012. — 320с.

Євграфов П.Б. Роль кодифікаційних актів у формуванні системи законодавства України / П.Б. Євграфов, Є.П. Євграфова // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії та практики : матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — К.: 2009. — С. 95-100.

Єрофеєв М.І. Питання кодифікації екологічного законодавства / М.І. Єрофеєв // Вісник академії внутрішніх справ МВС імені 10 річчя незалежності України. Науково-теоретичний журнал. — 2009. — № 1. — С. 5-14.

Коментар до Конституції України. — К.: Інститут законодавства ВРУ, 1996. — 614с.

Костицький В.В. Екологія перехідного періоду (Економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні) / В.В. Костицький. — К., 2012. — 285 с.