Українські иучбові матеріали на українській мові (2)

Реферат

Під джерелами (формами) права розуміються способи закріплення й вислови правових норм.

Джерелами права традиційно вважають правової звичай, юридичний прецедент (судова практика), закон (нормативно-правової акт), релігійну норму.

Разом із цим у останні роки джерелом права почали називати як зовнішню форму висловлювання права, а й соціальні передумови (суспільні відносини), суб’єкта правотворчества (держава), його, організаційні форми прийняття нормативно-правового акта.

Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тіт Лівій назвав закони XII таблиць джерелом всього публічного й приватного права. Слово «джерело» у цій фразі вжито себто кореня, з яких виросло могутнє дерево римського права.

Прийнято виділяти: а) джерело права у матеріальному сенсі; б) джерело права в ідеальному сенсі (раніше це називалося — в «сенсі»); в) джерело права в юридичному (формальному) сенсі.

Джерелом права у матеріальному сенсі є що розвиваються суспільні відносини. До них належать спосіб виробництва матеріальної

життя, матеріальні умови життя суспільства, система экономико-хозяйственных зв’язків, форми власності як кінцева причина виникнення і дії права. — Право приватної власності є основою всіх прав человека.[1]

Під джерелом права в ідеальному сенсі розуміють правове свідомість.

Коли ж говорять про джерелах в сенсі, то мають на увазі різноманітні форми (способи) висловлювання, об’єктивізації правових норм. Отже, під джерелами права в сенсі розуміються форми висловлювання, об’єктивізації нормативної державної волі. Це і зовнішня форма права у справжньому значенні терміна. Форма права показує, як саме держава створює, фіксує той чи інший правову норму у якому вигляді (реальний образ) цю норму, яка прийняла об’єктивного характеру, доводиться до свідомості членів общества.[2] Отже, зовнішню форму права можна з’ясувати, як спосіб існування, вислови й перетворення правових норм.

Після розгляду термінологічного аспекти проблеми джерел (форм) права слід звернути увагу до їх класифікацію і видову характеристику. Відомі такі основні види форм права:

Правовий звичай історично був охарактеризований першим джерелом права, що регулював відносини у умовах становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося з урахуванням постійного насилля і одностайної повторення даних фактичних отношений.[3] Природно, що цю норму права, яка з’явилася на ранніх стадіях розвитку регулювала передусім, сімейно- шлюбні відносини, землі- і водокористування, майнові стосунки держави й т. буд. Правовим звичай стає по тому, як отримує офіційне схвалення держави. Дошедшие до нас великі законодавчі пам’ятки минувшини (Закони Ману, Російська щоправда) — це збірники правових звичаїв. Зростає звичайне право з необхідності пом’якшення агресивних почав у відносинах всередині родової громади, і навіть між родовими, та та між сусідськими громадами.

5 стр., 2158 слов

Закон як джерело права

... права, джерело права) в тому, що прийнято виділяти джерело: 1) У матеріальному сенсі (суспільні відносини, форми власності, спосіб виробництва матеріальної життя) 2) У сенсі (матеріали звідки ми пізнаємо право) 3) Уформально-юридическом сенсі ... з допомогою якої воля стає правової нормою, позначають терміном «джерело права». Закон як джерело права відома з найдавніших часів. У у Стародавньому Римі вже ...

Природа правового звичаю характеризується такими особливостями. Він, зазвичай, носить локальний характер, тобто. застосовується у рамках порівняно невеликих громадських груп людей. Юридичні звичаї часто тісно пов’язані з релігією. У Індії, наприклад, звичайне право входить до структури индусского права.

Правовий звичай відрізняється визначеність правила, безперервним і однаковим характером його дотримання. Норми правового звичаю нерідко виражаються у прислів’ях, приказках, афоризмах.

Не треба думати, що правові звичаї — архаїчне явище, яке зазнало втрат нині всяке значення. Як свідчать новітні дослідження, правові звичаї широко застосовуються при регулюванні громадських відносин (особливо земельних, спадкових, сімейно-шлюбних) у державах Африки, Азії, Латинська Америка. Окремі звичаї, ввійшли до древні закони тій чи іншій країни, діють не змінювалась досі. Наприклад, Таїланд має по сьогодні існує закон, визначальний умови розлучення подружжя, вироблені у процесі формування звичаїв. Чоловік і жінка при свідках одночасно запалюють по свічці однакових розмірів. Той з членів подружжя, чия свіча догорить першої, має залишити будинок, не взявши з собою з имущества.[4] У той самий час у Кенії час паралельно існує норми англійського права в сімейно -шлюбної сфері, решта з часів колонії, й давні родо-племенные звичаї які у тієї ж сфері правових відносин. І, якщо є конфлікти між двома правовими системами, які норми застосувати а які ні вирішує суд.

Правовий звичай — це звичай, застосування якого забезпечується санкцією держави. Його слід відрізняти від звичаю, це моральну норму, релігійне правило, звичаї. Санкционирование звичаю може здійснюватися шляхом сприйняття судової, арбітражної чи адміністративної практикою. Рішення державний орган, у якому застосований звичай, визнається відповідним державою і то, можливо примусово виконано.

Звичай за своєю природою носить консервативний характер. Він закріплює те, що склалося внаслідок тривалої громадської практики. Держава до різним звичаям належить по-різному: одні забороняє, інші схвалює і розвиває.

Більш-менш тривале існування правових звичаїв можна лише у деяких сферах правовим регулюванням, наприклад, при регулюванні зовнішньої торгівлі. Відомо лише кілька статей Кодексу торгового мореплавання, у яких враховується дію звичаїв порту чи міжнародних звичаїв мореплавання (ст.134 КТМ РФ встановлює: «Термін, протягом якого вантаж може бути занурений на судно, визначається угодою сторін, а за відсутності такої угоди — термінами, зазвичай прийнятих у порту навантаження».).

3 стр., 1086 слов

Право, мораль, звичай: характер взаємодії

... права і моралі. 1. Поняття права, моралі і звичаю 1.1 Поняття, сутність, функції та ознаки права У сучасній юридичній науці термін В«правоВ» використовується в декількох значеннях. По-перше, правом називають правові претензії людей, наприклад, ... Право склалося пізніше інших нормативних систем, таких як мораль, звичай і релігія, головним чином, на їх основі. З часом в людському суспільстві замість ...

За інших актах іноді зустрічаються посилання ділові звичаю. У цьому треба сказати, що відсотковий вміст звичайній норми не отримує прямого текстуального закріплення законі чи іншому нормативному акте.[5] Навряд правий і С.Л.Зивс, стверджуючи, що зараз законодавство взагалі знає правового обычая.[6]В історії Російського права існували нормативно- правові акти містять у собі пряму відсилання до звичаєм ,такі посилання ставилися, наприклад, порядок землекористування в 20-х роках 20 століття.

Держава санкціонує лише ті звичаї, які суперечать, узгоджуються з його політикою, з моральними основами сформованого життя. Звичаї, суперечать державній валютній політиці, загальнолюдської моралі, зазвичай, забороняються законом. Наприклад, донедавна існувала Кримінальному Кодексі РРФСР (діяв з 1.01.61 по 1.01.97г.)глава 9 , яка дозволяла відповідальність за злочину, складові пережитки місцевих звичаїв. Стаття 233 КК РРФСР, зокрема, передбачала покарання як позбавлення волі терміном до 2-х років за викрадення жінки вступу в шлюб. У чинному нині Кримінальному Кодексі РФ , який набрав чинності з 1.01.97г., такий статті немає. Але туди є стаття 126, що передбачає сувору відповідальність за викрадення людини, не посилаючись у своїй на пережитки.

Розвиток права Росії навряд чи має йти шляхом официально-силового винятки з системи джерел звичаїв. Певне, невдовзі можна очікувати появи нових ринкових звичаїв, які регулювати відносини доі разом із юридичними нормами.

У міжнародне право звичай є як форму висловлювання традиційних норм, а й важливий засіб створення нових юридичних обов’язкових правил поведінки держав у його знову з’являються областях міждержавних відносин, які прагнуть правовим регулюванням. Він є сучасним і активна функціонуючим джерелом права. Тому треба пам’ятати, що концепцію звичаю у вигляді, як застосовується у міжнародній практиці і у доктрині міжнародного права, має мало з уявленнями про звичаї, заснованими на особливостях цього джерела у внутрішніх, національних системах права.[7]