Головним завданням моралі є перетворення потенційного буття індивіда як людини на актуальне. Творчо інтеріоризуючи моральні вимоги, орієнтуючись у своїй діяльності й поведінці на абсолютні вселюдські цінності, перетворюючи їх на самовимоги, індивід освоює їх, стає співтворцем, що сприяє становленню його як цілісної, автономної одиниці буття, людини.
Досягнення цього пов’язане з багатьма супровідними діями, які лише здаються головними через свою безпосередність. Адже, прагнучи гармонізувати відносини між людьми, суспільство регулює їх різними засобами, зокрема й за допомогою моральних вимог. При цьому індивід з його прагматичними егоїстичними інтересами часто розглядається як така ланка суспільства, що заважає його гармонізації. Проте кінцевою метою функціонування суспільства є формування людини як цілісної, всебічно розвинутої особистості. Цю роль виконує насамперед мораль, яка ґрунтується на принципі, згідно з яким людина є найвищою цінністю.
Функціональний аналіз моралі дає змогу розкрити деякі її грані. Серед найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються. Так, регулятивна функція включає в себе оцінно-імперативну й орієнтуючу, а виховна — мотиваційну й деякі інші. До того ж суто функціональний підхід до вивчення моралі таїть у собі загрозу її недооцінювання: мораль, а водночас і найвищі вселюдські цінності, можуть розглядатися як засіб досягнення локальних цілей — прагматичних, політичних тощо.
Регулятивна функція моралі
До специфічних особливостей моральної регуляції поведінки людини належать:
- повноцінний вияв у моралі свободи, самостійності особистості. Жоден із засобів регулювання людської поведінки не здатен забезпечити такої їх реалізації;
- універсальність, однакова зорієнтованість на кожну людину;
- поширеність на всі сфери життя людини;
- заснованість на протиставленні належного (ідеального) існуючому;
- постановка перед людиною максимальних вимог. Здебільшого вони є нездійсненними, оскільки ідеалу не можна досягти;
- опора на громадську думку і внутрішнє переконання особистості, передусім — на її сумління;
- пов’язаність переважно з духовними санкціями, насамперед з громадською думкою та особистим самоосудом чи схваленням своєї поведінки.
Поведінка людей регулюється й іншими позаінституційними засобами, насамперед звичаями, які історично передують моралі.
Реферат про права людини
... про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини -- це насамперед історія нових понять права ... Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в ... його неухильне дотримання. Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини ...
Звичай — вид суспільної дисципліни, яка історично (і стихійно} склалася і поширилася в суспільстві чи колективі; загальний, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватися індивіди, групи, суспільство загалом.
У людському житті, попри всю його різноманітність і ускладненість, ситуації часто повторюються, що вимагає від людини однотипних вчинків. Загальноприйняті у конкретному суспільстві прийоми і способи праці, форми суспільно-політичної діяльності, шлюбно-сімейного життя, взаємини людей у побуті, релігійні ритуали тощо — усе це утворює звичаї в найширшому розумінні. У вузькому розумінні звичаями вважають дії, які відтворюються масами стихійно. Саме їх часто ототожнюють з мораллю, а ще частіше — з моральністю.
Звичаї відрізняються від моралі насамперед неможливістю вибору, оскільки людина змушена діяти так, як це прийнято у конкретній спільноті. На вимогу «Роби так, як мусять робити всі інші люди» людина чинить відповідно до моральних вимог і своїх переконань, насамперед відповідно до свого сумління, тобто здійснює вибір. Якщо мораль різко протиставляє належне сущому, то звичай їх ототожнює: «Роби так, як роблять усі інші». Звичаї відіграють важливу роль у житті суспільства, оскільки вони є наймасовішою формою регуляції людського життя. Адже в буденних ситуаціях людина спілкується, діє згідно з певними, звичними для неї, її спільноти, середовища загалом, традиціями. Лише в неординарних ситуаціях, коли вчинок пов’язаний із необхідністю вибирати, людина не може покладатися на звичне, тобто на звичай, шукаючи адекватних рішень у сфері моралі. У цій ситуації доводиться робити самостійний вибір — вибір моральний.
Як і мораль, звичай є необхідним засобом регулювання поведінки людей. Він об’єднує, цементує спільноту, визначає буденні взаємини її індивідів, формуючи та оберігаючи її традиції, а відповідно, і забезпечуючи її стабільність. Мораль або підсилює роль звичаю, якщо для неї такий стан речей виправданий, або діє опонуюче щодо невиправданого, на її погляд, звичаю, намагаючись подолати його. Правда, засудження мораллю конкретного звичаю не завжди виправдане, оскільки й мораль не є абсолютною досконалістю. Оптимально, коли дія, що відповідає звичаю, реалізується згідно з моральним вибором. Тоді вона перестає бути звичаєвою, а стає вчинком, тобто моральним феноменом. Крім позаінституційних, існують інституційні форми регулювання поведінки людей зі своїми специфічними нормами. Основною з них вважають право, норми якого встановлюються і проголошуються від імені держави.
Мораль і право мають у собі багато подібного і водночас відмінного, специфічного.
Спільними для моралі і права є такі особливості:
- належність до форм суспільної свідомості;
- функціонування як систем відносно стійких норм, які регулюють поведінку людей і поширюються, принаймні формально, на всіх громадян суспільства;
- поширеність на всі сфери людського життя.
Відрізняється мораль від права такими ознаками:
- моральна свідомість (як і естетична) має особистісний характер, тому моральні вимоги інтеріоризуються індивідом у самовимоги. Правові норми реалізуються як обов’язкова для індивіда воля держави, будучи переважно зовнішніми щодо нього;
- правові норми поширюються на всіх членів суспільства (його громадян), а моральні — на всіх людей;
- мораль має загальний характер, а правові норми не поширюються на деякі приватні, передусім інтимні аспекти життя особистості;
- правові норми мають інституційний статус, а моральні — позаінституційний (народжуються, як правило, стихійно і живуть у суспільній свідомості);
- моральні норми є усними, а правові — викладають на письмі (крім звичаєвого права);
- правові норми чітко окреслені, впорядковані, систематизовані (кодифіковані), відповідно інтерпретовані, що дає змогу ефективно відстежувати їх виконання.
Норми моралі такому впорядкуванню не піддаються. Кожній людині доводиться самостійно інтерпретувати норми моралі, особливо в нетипових життєвих ситуаціях, і завдяки цьому ставати їх співтворцями. Незавершеність і усний характер моральних норм робить їх універсальними, придатними для всіх випадків життя;
Право, мораль, звичай: характер взаємодії
... становлення і розвитку держави і права; їх взаємозв'язок; їх характерні ознаки, сутність, риси, форми і зміст; їх місце і роль в житті суспільства. Теорія держави і права систематизувала знання як про державу і право в цілому, так і про ...
- реалізація норм права забезпечується за необхідності заходами примусу (адміністративними, кримінальними й економічними санкціями) за допомогою правосуддя, яке здійснюється службовими особами. Вимоги моралі підтримуються силою громадської думки і особистісною переконаністю індивідів. Моральна санкція здійснюється засобами духовного впливу, причому не окремими людьми, наділеними певними особливими повноваженнями, а всією соціальною групою, суспільством чи й людством загалом;
- кожний антисуспільний вчинок (проступок) заслуговує на моральний осуд, але не всі вони піддаються кримінальному покаранню.
Водночас мораль і право перебувають у тісному взаємозв’язку, що сприяє розвитку їх обох.
Оцінно-імперативна функція моралі
Комунікативна функція моралі
Пізнавальна функція моралі
Виховна функція моралі
Орієнтуюча функція моралі
Мораль як універсальний регулятор поведінки людини, відносин між людьми виконує найрізноманітніші функції, які обумовлюються сферою, характером вияву життєдіяльності особи, соціальних груп, суспільства.
Мораль має не лише історію, а й передісторію (доморальні засоби регулювання відносин між людьми), яку часто розглядають як особливу форму існування моралі.
Прийнято вважати, що мораль виникла в родовому суспільстві епохи матріархату. Материнський родовий лад припав на період розквіту первісного суспільства. Саме тоді люди приручили тварин (собаку, коня, рогату худобу, деяких птахів), навчилися землеробства і гончарного мистецтва, почали оволодівати виробництвом міді, олова, бронзи. Були створені відомі наскельні зображення, які розцінюють і як вражаючі успіхи образотворчого мистецтва, і як прояви магічних дій тощо.
Соціальну регуляцію в родовому суспільстві здійснювали синкретичні (такі, що поєднують у собі різнорідні елементи) звичаї, норми, приписи, тому мораль необхідно розглядати як аспект чи функцію цієї цілісної регулятивної системи.
Організаційним і нормативним принципом родового суспільства були кровнородинні відносини. Структура цього суспільства загалом збігалася із системою спорідненості. Наприклад, кожне плем’я корінних мешканців Австралії (в яких до XIX ст. зберігався первіснообщинний лад) поділялося на статевовікові групи: групу дорослих чоловіків, групу дорослих жінок і групу дітей та підлітків. Нечисленна верства стариків, які належали до групи дорослих чоловіків, керувала життям роду (племені).
Мораль и право реферат
... социальную потребность. И право и мораль обладают способностью проникать в самые различные области общественной жизни. Ни право, ни мораль не ограничиваются обособленной сферой социальных отношений. Они связаны с поведением людей в ...
Цей поділ істотно впливав на стосунки між членами роду. Тому при аналізі відносин між людьми в родовому суспільстві велике значення мають поняття «матріархат», «патріархат», «кровна помста», «тальйон» , «сорорат», «левірат», «кувада» тощо.
Про характер стосунків у родовому суспільстві свідчать і мовні факти. Так, у мові тасманійців (мешканців о. Тасманія, розташованого біля південно-східних берегів Австралії) не було слів «дядько», «дід», але були слова «тітка», «баба», що свідчить про стосунки між дітьми і батьками, між різними поколіннями.
Побутує думка, що зародження моральності передує виникненню моралі як ідеального (нематеріального) феномену. При цьому йдеться про відсутність у первісної людини нескутої волі, вибору, самосвідомості, а також про відсутність суперечності між сущим і належним. Насправді, така суперечність завжди існує, але долають її різними засобами. Наприклад, у родовому суспільстві це вдавалося робити завдяки діяльності інституцій родів і племен (ради родів, збори племен, ради старійшин та ін.).
Визнання того, що мораль існувала ще до появи самосвідомості людини, передбачає визнання (а для цього є певні підстави) існування самосвідомості роду. Сучасна соціологія та антропологія культури часто послуговуються поняттями «колективна совість», «колективні уявлення», «колективне несвідоме». На думку К.-Г. Юнга, архаїчна психіка є колективною психікою, надособистісною душею. Про існування самосвідомості роду свідчать поняття «свої» і «чужі» тощо.
Елементи моралі як ідеального феномену в умовах первіснообщинного ладу містять первісні вірування: антропоморфізм (грец. anthropos — людина і morphe — форма) — наділення людськими якостями явищ природи, предметів, тварин; анімізм (лат. anima — душа, дух) — віра в існування духів, одухотвореність предметів, у наявність душі у людей, рослин, тварин; тотемізм (англ. totemism) — віра у спорідненість груп людей (роду, племені) з конкретними видами тварин, рослин, явищами природи; фетишизм (португ. fetiso — амулет) — віра в існування надприродних властивостей матеріальних об’єктів; різні види магії (грец. mageia — ворожба) — сукупність уявлень та обрядів, заснованих на вірі у можливість впливу на навколишній світ через надприродне (фетишів, духів) завдяки чаклунським дійствам; система заборон і обмежень (табу), міфологія, ритуали, обряди тощо. Їх аналіз свідчить, що деякі моральні відносини склалися ще за матріархату. Йдеться про усвідомлення необхідності працювати, захищати свій рід, родичів, про покірність і скромність, взаємні привітання родичів і співплемінників; обряди, ініціації (посвячення) — передання племінних норм життя поколінню, що досягло повноліття; табуації (заборони), метою яких був захист життєво важливих звичаїв і правил; жіночу ініціативу при встановленні шлюбного союзу; неприйняття кровноспоріднених шлюбів; кровну помсту та ін.
У патріархальному суспільстві виникли і нові норми, зорієнтовані на зміцнення ролі й авторитету чоловіка як глави патріархальної сім’ї. З цим пов’язані вимоги щодо вірності дружини, звичай левірату. Більш категоричним було ставлення до неправди; зросла роль примусу і суворих покарань за порушення норми. На патріархальну епоху припадає зародження самосвідомості людини, що, очевидно, спричинило необхідність жорсткої регламентації поведінки і покарань.
Політичні права людини
... права людини -- явище глибинне, фундаментальне моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав людини і, навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Громадянські і політичні права і свободи право ...
Умови тогочасного буття поступово відкривали простір і водночас спонукали до морального вибору. Важливу роль у цьому процесі відіграли норми поведінки, табу та приписи, які можна було тлумачити по-різному. Це, зокрема, стосується й міфу (грец. mythos — розповідь, переказ) — наївно-символічного уявлення людей про світ. Міфології кожного народу властивий моральний аспект. Проте її не можна розглядати як зібрання моральних норм. Хоч багато міфів містять оцінки суспільно-значущих фактів, це, однак, не дає підстав стверджувати про наявність у них чітко сформульованих моральних норм. мораль духовний суспільство поведінка право
Отже, сукупність фактів буття людини у родовому суспільстві переконує, що мораль виникла саме на цьому етапі розвитку цивілізації.
Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець XV—XVI ст.).
Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні (етиці).
У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в «божественній природі» держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.
Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало і під певним впливом ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі. Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості, культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для молодої буржуазії.
Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і потворних ознак. На хвилі заперечення середньовічного аскетизму часто антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки поведінки в побуті, особистому житті.
Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів. Навіть священнослужителі були власниками м’ясних лавок, шинків, гральних і публічних будинків. Особливо деградувало життя в монастирях, які порівнювали то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти. Нерідко за порушення моралі ченців виганяли з міст. Незаконних дітей мали духовні особи, папи, князі. Неаполітанський король Ферранте (1458—1494), намагаючись навіяти жах, садив своїх ворогів у клітки, відгодовував, а потім відрубував їм голови і наказував засолити їх тіла. Він отруював у венеціанських церквах чаші зі святою водою, намагаючись у такий спосіб відомстити венеціанській сеньйорії, нерідко за своїм столом вбивав людей, які йому довірились, насильно оволодівав жінками. Папа Олександр VI Борджіа (1492—1503) торгував посадами, милостями й відпущенням гріхів. За свідченнями сучасників, він жив зі своєю дочкою Лукрецією, яка була коханкою і свого брата Цезаря. Розгул ницих пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Часто траплялися випадки граничного морального виродження навіть серед інтелектуально обдарованих людей.
Професійна етика юриста
... людини, її характер. У науці під етикою розуміється філософське вчення, об'єктом вивчення якого є мораль. Професійна етика, Професійну етику юриста 1. Більшість 1.1 Загальні проблеми моралі Предметом етики ... вигляді здоровим глуздом людей». [5] Також професійна етика як наука виконує ... зрозуміти істотні розбіжності моральних і норм правових звернімося ... в усіх галузях життя. 1.4. Уникати особистих ...
У політиці утвердилися принципи, які ігнорували моральні цінності — макіавеллізм, обґрунтований італійським мислителем Нікколо Макіавеллі (1469— 1527).
Однак усі ці потворні явища не применшують ролі епохи Відродження у моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити «свою міру» (італійський мислитель Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494)); визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей (італійський мислитель Томазо Кампанелла (1568—1639)); духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття.
Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів духовність. Духовне, моральне життя відбувалося під впливом ідей реформації (суспільно-політичний рух за реформування католицької церкви), великих наукових відкриттів, які по-новому виявляли можливості і здатності людини.
Попри те, що мораль є вселюдським феноменом, існує немало підстав для виокремлення модифікацій моральних відносин і відповідних учень про ці відносини. Однак різновидів моральних відносин так багато і вони настільки різнопланові («розкидані» у часовій, просторовій, соціальній площинах), що класифікувати їх важко. До численних труднощів належить насамперед проблема вибору основи (принципу) поділу. Найлегше в цій ситуації вдатися до дихотомії (грец. dichotomia, від dicha — на дві частини і tome — переріз) — поділу вихідного поняття на два суперечні видові поняття (моральні стосунки людей можна поділити на особистісні і неособистісні, професійні і непрофесійні), але такий поділ не дає змоги вибудувати складну, багатоступеневу класифікацію.
В основу поділу моралі на історичні типи покладено специфіку способу виробництва: у суспільстві з первісним способом виробництва існує відповідна, тобто первіснообщинна мораль, у суспільстві з рабовласницьким способом виробництва — рабовласницька тощо. Згідно з цим поділом характер моралі визначається способом виробництва. Оскільки і в сучасному світі існують різні способи виробництва (первіснообщинний, феодальний, капіталістичний), то це ускладнює проблему осмислення моралі як уселюдського феномену.
Визнавши, що мораль має всезагальний характер, наївно було б ігнорувати специфіку моралі народів Європи, Азії, Америки, Африки, Австралії та Океанії. Однак і мораль навіть одного народу далеко не однакова, оскільки на неї впливає багато чинників: належність до певної релігії, соціальної, професійної групи тощо. Крім того, моральні стосунки можуть бути особистісними (між приятелями, друзями, закоханими, рідними) і неособистісними.
Співвідношення держави, права, закону і людини у філософії
... Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, і замість очікуваного зміцнення закону виявилась його широкомасштабна девальвація, недієвість, правовий нігілізм. Нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало підґрунтям політичного ...
Учення про особистісні моральні стосунки людей ще не набуло самостійного статусу, очевидно, тому що ці стосунки традиційно зводять до аналізу спілкування, додаючи іноді питання любові, шлюбу та сім’ї.
Досить розгалуженою є етика неособистісних моральних стосунків. Вона охоплює професійну етику (учительська етика, медична етика, юридична етика, етика підприємця тощо) і непрофесійну етику (вчення про специфіку моралі європейських, азійських, африканських, американських, австралійських та полінезійських народів; етика народів християнського, мусульманського віросповідань та ін.).
Осібне місце посідає моральне ставлення людини до природи. Відповідно до цієї схеми класифікації моральних відносин розрізняють різновиди етичної теорії. Вчення про моральне ставлення людини до природи називають екологічною етикою.
Моральне ставлення людини до неживої природи є важливим розділом цього вчення, який можна розглядати як самостійний напрям екологічної етики (на відміну від учення про моральне ставлення людини до живої природи — біологічної етики), що донині не має адекватної назви. До речі, біологічна етика має своїм предметом моральне ставлення людини не тільки до флори і фауни, а й до себе, до людини як живої істоти.
Така класифікація різновидів моральних відносин умовна, оскільки вони не існують у чистому вигляді. Кожна людина, наприклад, одночасно є представником і людства, і свого народу; перебуває і в особистісних, і в неособистісних відносинах; належить до певної професійної групи тощо. Проте без класифікації моральних стосунків людей не можна виявити й осмислити їх специфіку.
